Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
Шрифт:
Потім знову виринув, знову:
— Рушницю!
І знову під воду.
— Що там у вас? — Весело загукали з берега.
— Дядько, рушниця, здається, втопили! — Закричав я у відповідь.
Тут і Сидоренко вже остаточно виринув і, відпльовуючись, проридав:
— Прогав—і-і—л! Адже йому ціни немає!
Ледве ми з ним до берега дісталися — я човник і весло перед собою штовхав, а він… Я вже боявся, щоб він з горя сам не потонув. Пливе і стогне:
— О господи! Таке рушницю! Таке рушницю! На березі дід почав заспокоювати:
— Нічого, витягнемо! Ось хлопці пірнуть і витягнуть.
Попливли ми з Явою. Пірнали — пірнали —
Поки ми пірнали, дід Варава заспокоював Сидоренко, а коли повернулися з порожніми руками, дід розсердився на нього — ніби Сидоренко не своє, а його рушницю втопив:
— А чого ви смикалися? Чого смикалися? Треба було сидіти спокійненько! Їхати, раз везуть! Так ні ж — качок йому захотілося. Першому. Ще ніхто не стріляв, а він уже, бачиш, смикається. Таку дорогу річ втопити! Хіба вам можна рушницю довірити! З пугача вам стріляти, а не з рушниці.
Сидоренко винувато мовчав, і не виправдовувався, і не ображався, що дід його (кандидата в науки) відчитував, як школяра. Дід часто на полюванні під гарячу руку і лаявся, і жартував над ними, і вони ніколи не ображалися. Невигідно їм було ображатися. Дід Варава знав плавні, як свою кишеню.
Під час війни був він тут у партизанів провідником — «головним лоцманом", як його тоді називали. І все мисливці знали — як підеш з дідом на полювання, ніколи без дичини не будеш.
Звичайно, і цього року приїдуть київські мисливці до діда Варава. Це факт…
— Як ти думаєш, — спитав я, дивлячись у воду, — якщо рушниця два роки пролежала під водою в мулі — зіпсувалося воно? Або можна витягнути, почистити і знову стріляти?
— У мулі воно може пролежати і тисячу років, і нічого. Щоб тоді археологи робили, якби речі не зберігалися під землею, під водою і взагалі. Без роботи вони б сиділи.
— От би витягти то рушницю. Воно ж рідкісне. З нього на змаганнях чемпіони стріляли. Думаєш, дарма він так переживав.
— Ніякого рушниці ти, звичайно, не витягнеш. Бо його вже так затягнуло, що потрібно річку осушити, щоб його знайти. Може, археологи його і знайдуть через триста років. Але ніхто не дізнається, що це при нас воно потонуло і ми пірнали — думали дістати.
– І ніхто не дізнається, що ти тікав на безлюдний острів і жив там двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів. І самого острова, може бути, тоді вже не буде.
— Острів-то буде, не хвилюйся.
Ми знову випливли на плесо, досить великий, за яким навіть ходили хвилі з баранчиками (бо якраз знявся вітер), як по справжньому морю. Це був вже п'ятий плесо, який ми пропливали. І островів ми вже проїхали мало не десяток. Я кожен раз питав: «Може, цей?… Або цей? Гарненький же безлюдний острів. Що тобі треба? знову випливли на плесо, досить великий, за яким навіть ходили хвилі з баранчиками (бо якраз знявся вітер), як по справжньому морю. Це був вже п'ятий плесо, який ми пропливали. І островів ми вже проїхали мало не десяток. Я кожен раз питав: «Може, цей?… Або цей? Гарненький же безлюдний острів. Що тобі треба?» Але у Кукурузо була своя думка, і всі острови він бракував. З різних причин. Той був занадто маленький — ніде розгулятися. У того берега дуже заросли очеретом — до води важко підійти. На тому дерев немає — де ж дрова брати для вогнища. І так далі. Але у Кукурузо була своя думка, і всі острови він бракував. З різних причин. Той був занадто маленький — ніде розгулятися. У того берега дуже заросли
І ось перед нами новий острів. Немов суцільна зелена гора: кущі краснотала, плакучі верби і подекуди тополі. Береги заросли очеретом не цілком — є виходи до води. Чістоводье з трьох сторін омиває острів.
— Здається, цей, — сказав Кукурузо. — Давай пристанемо.
— Давай! — З радістю сказав я, так як мені вже набридло шукати.
Ми пристали.
Острів був чудовий. Ніби спеціально створений для такої справи, яке задумав Кукурузо. Дерев багато і сухих гілок — як раз на двадцять вісім років вистачить. В очереті, навіть зараз чути, качки крякають. Значить, дичини повно. На плесі у самого берега риба грає — сама в юшку проситься. Посеред острова поляна: не те що в цурки — палки — в футбол грати можна. На краю галявини величезна стара плакуча верба стоїть, гілками землю підмітає. І без куреня від дощу сховаєшся. Але курінь, звичайно, потрібен.
— Курінь я тобі допоможу зробити, — сказав я, — ти ж знаєш, як я курені роблю.
Це правда. Кращого, ніж я, куреня ніхто з хлопців в селі не зробить. Мене цього батько навчив. Він тесля, будівельник. Половину хат у селі будував.
На обличчі Кукурузо було написано сумнів:
— Робінзон, звичайно, все сам робив. Тому що він один потрапив на безлюдний острів…
— Так то Робінзон Крузо, а ти Кукурузо, — заперечив я. — Не можна ж, щоб все було однаково.
Мені з усіх сил хотілося допомогти другу. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишені великий складаний ніж з дерев'яною колодкою і почав різати лозу. Я дуже любив свій ніж, ніколи з ним не розлучався, і від нескінченного носіння в кишені колодка його відполірувати так, що блищала, як лакована.
Кукурузо покірно допомагав мені, визнаючи в цій справі моє першість. Він носив лозу, розчищав для куреня місце, загострював палиці для каркаса — загалом, виконував всю чорну роботу.
Через деякий час під старою вербою вже стояв прекрасний просторий курінь, міцний — міцний (ніякі бурі, ніякі грози не страшні) і такий затишний, що мені самому захотілося в ньому жити. Я був дуже задоволений своєю роботою.
— Всі двадцять вісім років без капітального ремонту простоїть — гарантія! — Впевнено сказав я.
Лише тепер ми згадали, що дід уже, мабуть, повернувся з сільмагу, і заспішили назад. Добравшись нарешті до берега і заховавши човна, ми до самої хати бігли бігом.
А коли, захекавшись, прибігли — виявилося, що дід ще не приходив. Кукурузо був правий: «хвилиночку» діда Варави мала властивість розтягуватися до декількох годин.
— Ну що! Раз діда нема, можна зараз зібрати все необхідне, — сказав Кукурузо. — Сьогодні все приготуємо, перетягнемо в човен, а завтра…
— Значить, вирішив уже завтра? — Запитав я.
— А чого тягнути. Через кілька днів приїде мати — буде складніше. Кукурузо ходив по хаті, задумливо взявшись рукою за підборіддя, і примірявся, що брати з собою.
— Перш за все ложку. — Він витягнув з буфету дерев'яну надщерблених ложку і засунув її за пояс. — Солі обов'язково, без солі пропаду, — відсипав собі в ганчірочку півпачки солі. — Хліба! — Сумно подивився на черству окраєць, що лежала на столі. — Мало…
Дід пішов у сільмаг саме по хліб.
— Я тобі принесу. І хліба і сухарів. У нас є, — заспокоїв я його.