Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
Шрифт:
Через деякий час запитую:
— Ну як? Скоро?
— Скоро — скоро, — чую далеко попереду бадьорий Явина голос. Ось реактівщік!
— Стривай, не поспішай так, — кричу, — а то я не бачу, куди йти!
У мене вже двічі портфель з рук випадав, і щоку я подряпав про жорсткі кукурудзяні листи. Нарешті знову питаю:
— Ну як? Знайшов?
— Ні ще. Густо дуже. — І в голосі чую, немає вже тієї бадьорості.
— Слухай, — кажу, — ти ставай на карачки і повзи. Бо так ніколи тих кілочків не побачиш.
Сказав
Повзу і мовчу — з портфелем в зубах багато не наговориш. На всі боки дивлюсь, кілочки шукаю. З розгону прямо носом у Явина штани ткнувся. Дивлюся — він теж з портфелем в зубах. Сіли ми, портфелі поклали на землю, дух ледве — ледве переводимо.
— Ну що? — Питаю.
— Так знаєш, — каже розгублено, — дуже важко в цих заростях шукати. Десь тут має бути, а не можу знайти.
— А давай, — кажу, — діяти планомірно. Прочешіть цю ділянку за всіма правилами. Ти в одну сторону повзи, я в іншу, а потім зійдемося. Кукурудза адже квадратно — гніздовим посаджена, по квадратах і будемо прочісувати. Це дуже просто.
Ява повеселішав:
— Правильно. Я давно казав, що ти геній, Павлуша. Тільки давай портфелі тут залишимо, а то дуже важко їх в зубах тягати.
Поклали ми портфелі і розповзлися — я в одну сторону, Ява в іншу.
Повзу і дивлюся. Хоч і говорив я, що це дуже просто, по квадратах, але, виявляється, не дуже просто. Якщо голову біля самої землі тримати — то ще трохи видно ці квадрати — ряди, а якщо поведеш голову — ніяких тобі квадратів, суцільні листя. Не будеш же весь час щокою об землю тертися.
Повзав я, повзав і прямо, і зигзагами, коліна вже все обдер — кілочків немає.
— Ява — а! — Кричу.
— Ау! — Здалеку відкликається.
— Давай, — кричу, — назад!
— Давай!
Поповз я назад. Здалося мені, що назад повз я значно довше, ніж вперед. Уже давно мав би я зустрітися з Явою, а його все не видно. І не чути навіть.
— Ява! — Кличу нарешті.
— Ау! — Чується десь далеко праворуч.
— Ява! — Кричу я. — Куди ти поповз, щоб тобі! Не туди ти повзеш.
— Це ти, — кричить він, — це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.
— Та ну тебе! Повзи сюди.
— Це ти сюди повзи!
Ось так, перегукуючись, ми почали підповзати один до одного. Довго підповзали. Нарешті підповзли. Обидва злі.
— Ну, — питаю, — знайшов?
— «Знайшов, знайшов»! — Передражнює він. — Якби я знайшов, хіба я повз б до тебе? Я б тебе кликав!
— Ну, — кажу, — досить. Мені твоє мічурінство набридло. Я пішов додому. Я їсти хочу. Де мій портфель?
— Там, де ти його поклав.
Ліг я на землю, став оглядатися. Пилу наковтався, а портфеля не бачу.
— Це ти, — кажу, — ти винен. Поповз кудись. Через тебе ми портфелі втратили. Спробуй їх тепер знайти в таких джунглях.
— Це не я, це ти, як сліпий щеня, поповз
— Ну гаразд, — кажу, — сваритися потім будемо, давай спочатку портфелі знайдемо.
Поповзли ми шукати портфелі.
Тепер рухалися разом, я навіть для вірності тримався за Явина штанину.
Через півгодини ми зрозуміли, що знайти портфелі в цьому дрімучому кукурудзяному лісі не легше, ніж ті кілочки. Коліна пекло вогнем. І коли ми нарешті піднялися, то мало не впали — ноги оніміли і підгиналися, не хотіли нас тримати.
— Ява, — сказав я, — давай плюнемо на портфелі і підемо додому. Пообідаємо, а тоді прийдемо за портфелями. А то я так їсти хочу, що навіть голова не працює. Якийсь гууу — гууу в голові, і більше нічого.
— Давай, — відразу погодився Ява, — а то у мене теж живіт до хребта присох. Це, напевно, тому ми і знайти не можемо, що голодні. А ось пообідаємо, так відразу і портфелі знайдемо, і кілочки теж. Пішли.
І Ява бадьоро рвонувся вперед. Я за ним. Незважаючи на біль в колінах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяні листя били нас по щоках, дряпали руки. Але ми не звертали уваги. Ми хотіли їсти.
Йти ставало все важче.
— Ява, — сказав я, важко дихаючи, — щось ми дуже довго йдемо. Ява мовчав.
— Ява, — сказав я, дихаючи ще важче, — де дорога? Ява мовчав.
— Ява, — крикнув я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо! Ява зупинився:
— А куди? Ти знаєш куди?
— Ні, — кажу я, ледь тримаючись на ногах, — це ти мене сюди завів, ти і виводь!
Ява безсило опустився на землю.
— Я б вивів, — сказав він, переводячи дух, і ліг навзнак. — Я б вивів, якби ти не заплутав мене. А тепер я не знаю.
— Чого ти не знаєш? Чого ти не знаєш, диверсант?
— Не знаю, куди йти. Ось що. Тут поле ого — го на скільки кілометрів тягнеться. Якщо не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.
— Що — о! Що ти мелеш? Кукурудза — не ліс і не плавні, в кукурудзі не можна заблудитися. Вставай і виводь мене зараз же! Я їсти хочу. Чуєш? Я хочу їсти!
— Так і виходь сам, раз вважаєш, що не можна заблукати.
— Що — сам? Що — сам? Це ж твоя мати кукурудзівник. А моя мати доярка. З корівника я тебе з закритими очима виведу.
— Дай відпочити трохи. Розпустив нюні. А ще льотчиком хочеш бути! Який ти льотчик! Слинько ти! Мамалига ти недоварена. Знав би твій тезко, космонавт Попович, що у нього такий земляк… Е! Тільки ім'я хороше псуєш.
Напевно, ми б побилися, якби не втома і не безвихідне становище. Ми не мали права витрачати сили і енергію на міжусобну війну.
Зітхнувши, я ліг поряд з Явою. І тут у мене виникла ідея.
— Ява, — кажу, — а що, якщо влізти і подивитися, куди йти!
— Залізти? Що це тобі — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.