Нові пригоди Електроника
Шрифт:
— Я вивчатиму тебе! — чесно попередила Ніну Електроничка. — Поки не збагну, чому ти така.
— Що ж, вивчай, будь ласка, — відповіла Ніна й пішла геть погордливою ходою. — Я не Світланка! — гукнула вона, оглянувшись. — Я не поскаржуся.
Елечка й Майя довго дивилися їй услід. А Ніна розпитувала потім подруг, що таке “черствяк”, поки їй не пояснили: це засохлий, черствий хліб. Тільки тоді Ніна образилась і задумалася, навіщо її вивчатимуть…
…Елечкину команду впізнавали не тільки на спортмайданчику.
Вранці, після сніданку, коли загони з піснями йшли в поле працювати,
— Не тремтіти колінами!.. Геть слабкості! Вирівняти поставу!
Елек відзначив подумки, скільки нових команд, крім знаменитого заклику “На старт!” з’явилося в Елечки. На його подив, у відповідь на кожний грізний окрик капітана розлягається дружний сміх її дівчат.
Звичайно, хлопчаки відразу вловили, що дівчата перестали звертати на них увагу. Та вони не надали цьому особливого значення. Хлопчаки теж посилено тренувалися.
НІЧНА ПРОГУЛЯНКА РОБОТІВ
Ночами, коли табір затихав, Електроник і Електроничка прогулювалися околицями.
Одного разу, коли Елечка лежала на заправленій постелі, у вікні показалася розкудлана хлопчача голова.
— Чого лежиш? — спитав пошепки Ел і запропонував: — Ходімо подихаємо свіжим повітрям.
— Свіжим повітрям? — перепитала, підводячись, Електроничка. — Навіщо?
— Так заведено в людей, — пояснив Електроник, і вона прийняла запрошення.
Досі Елечка не знала, що робити ночами, коли подруги сплять. Вона лежала з розплющеними очима й уявляла собі той величезний, складний світ, у якому опинилася. Для чого вона тут — маленький спортивний робот, винайдений хай навіть самим генієм — професором Громовим, для чого? Щоб тренувати дівчаток? Будь ласка, вона ладна працювати і вночі, та коли смеркало, її подруги, пошепотівши й посміявшись над денними враженнями, міцно засинали. На думку Елечки, це було нераціонально. Елечка почувала себе вночі самотньою. В неї не було двійника, який бачив би за неї сни…
І ось, як і при знайомстві, вони з Елеком вибігли на заміське шосе. Вночі світ відкривався Електроничці зовсім-зовсім іншим. Над темною стіною лісу повисло місячне кружало, що відбивало промені невидимого сонця. Фіолетова пара клубочилася над болотами. Рівнини заливала біла пінява туману. Загострилися всі запахи — лісу, полів, поснулих квітів. Сяяли, відбиваючись в очах Елечки, зірки Північної півкулі. І туди, до зір, у таємничий ілюмінатор місяця, вела мандрівників світла нічна дорога.
Вони бігли на невеликій швидкості, мимохіть підкоряючись неквапливій нічній течії, і розмовляли.
— Що таке космос? — запитала Елечка, вдивляючись у далекі зорі.
— Космос? — Елек коротко пояснив їй будову Всесвіту.
— Я ніколи не була в космосі, — завважила Елечка вголос. — Я так хочу в космос.
— Ти неодмінно полетиш у космос! — упевнено сказав Електроник. —
— Не сьогодні, — луною озвалася дівчинка, біжучи поряд. — Але я не бачила навіть зими.
— Незабаром ти побачиш і зиму, й сніг, і лижників. І сама промчиш з гори.
— Я багато чого не бачила в цьому світі, — нарікала далі Елечка. І перелічила: звірів і птахів, міст і країн, музеїв і театрів, морів і океанів, книжок і телепередач, пустель і джунглів, фільмів і концертів, сузір’їв і галактик — усе те, про що вона читала, чула або здогадувалася.
На Електроника раптово звалилася гігантська програма пізнання життя, але в якій послідовності її виконувати, він поки що не знав. При місячному світлі вони скидалися на сріблястих астронавтів, які поспішали назустріч зорям.
— З часом усе взнаєш, — пробурмотів Ел.
— З часом? — перепитала Елечка, і йому вчулася іронія в її словах. — Ти маєш на увазі який час — земний чи наш, електронний?
— І той, і інший.
Дівчинка притьмом зупинилася, тупнула ногою, і хлопчак трохи було не налетів на неї, зупинився за сантиметр. Елечкин кед придавив сандалю Елека, очі її дивилися в його очі.
— Скажи, хто я така?
Це було найскладніше для Електроника питання. І поки він опрацьовував десятки визначень, добираючи найпідхожіше для місячної ночі й обережно вивільнюючи з-під гумового кеда свою ногу, Електроничка, здається, зрозуміла ситуацію.
— Скажи, я справді супер?
— Супер, — кивнув Елек. — Суперелектроничка.
“Супер” — було наймодніше слівце в таборі. Вигадали його хлопчаки. Тепер не існувало просто Сергія, Вітьки, Макара, Вовки. Всі без винятку супери. Супергусєв за обідом з’їдав дві порції суперпечені й, набравшись сили, забивав у футболі суперголи. Суперсмирнов вивчав у велику лупу супержуків, комарів, мурашок, коників. Суперпрофесор синтезував на комп’ютері в кімнаті відпочинку найновіші твори мистецтва. А Суперсироїжкін, якому доручено шефствувати над молодшим загоном, зовсім здитинів: грав з малюками в усі ігри, блазнював і сміявся без упину.
Дівчатка явно підсміювалися над “суперами”, хоч і не подавали виду, та це першим уловив чуткий Сироїжкін. Он і Майка пройшла мимо, не повернувши голови. І Кукушкіна кирпу дере. Навіть ця миршава Світланка й та нічичирк, хоч і писала колись йому “твоя Світлана К.”. “Ну, які ж ми супери, — сказав спересердя Сергій Електроникові. — Ми стандартні, навіть суперстандартні”. — “Ми всі трохи втомилися, — відповів йому Електроник. — А от Елечка — супер…”
— Ні, я не супер, — сказала, тупнувши ногою, Електроничка. — Я звичайна нова машина. Вчусь, як ти й радив, у подруг. На старт, Елеку!
Вони знову побігли до місяця, що мерехтів удалині.
— Чого ти вчишся у них? — запитав на ходу Ел.
— У Зої Кукушкіної — допитливості…
— Сподіваюсь, не до пліток? — зіронізував Ел.
— Ні, не до пліток. Вона тепер інша…
— Цікаво, — посміхнувся Електроник, згадуючи, скільки тривожних хвилин завдала їм колись “допитливість” Кукушкіної.
— У Світлани — скромності й справедливості…
— Світланка — класна дівчинка, — погодився Ел.
— У Майї — правдивості й краси…