Нові пригоди Електроника
Шрифт:
І от вони біжать за Елечкою по мокрій галявині, продираються крізь ліщину, що обдає водяними градинами, мчать по росистій м’якій луці. Видираються по косогору й стикаються віч-на-віч з вогненним ядром сонця.
Затихли зойки, захоплені вигуки й вереск. Дівчатка несміливо взялися за руки, закружляли на зеленому пагорку. Здалека вони видавалися рожевими птахами, готовими от-от злетіти. Звідси, з вершини пагорба, Елечка бачила зовсім інший, ніж раніше, світ. Світ барвистий, яскравий, що мінявся у сонячних променях. І вона разом з подругами була частиною
— Ми, дівчатка, — неголосно сказала Еля.
Й інші повторили за нею магічні слова, присіли навпочіпки кружком, зашепотіли щось, низько схиливши патлаті мокрі голови.
Якби хлопчаки почули, що бурмочуть дівчатка, вони б дуже здивувалися таким дивним словам:
— Я ніколи не закохаюся в Сергія Сироїжкіна, — пошепки почала Електроничка.
І подруги, завмираючи від страху, незбагненного хвилювання і всієї таємничості ритуалу, тихенько дружно підхопили:
— Ні-ко-ли!
— Я ніколи не закохаюся в Макара Гусєва.
— Ні-ко-ли!
— Я ніколи не закохаюсь у Вітьку Смирнова.
— Ні-ко-ли!
— Я ніколи не закохаюсь у Професора… тобто Вовку Королькова.
— Ні-ко-ли!
— Я ніколи не закохаюсь у Чижикова-Рижикова.
— Ні Чижикова! Ні Рижикова! Ні-ко-ли!
Якби хлопчаки дізналися, що сама верховода дівчачої компанії не розуміє до кінця значення тих слів, які вона промовляє, не знає, як бережно поводяться люди з важливими в житті поняттями, — коротше, не розуміє, що говорить, хлопчаки не образилися б на неї.
Але тут, на галявині, зібралися не просто балакухи, тут була бойова спортивна команда. Капітаном її одностайно обрали Електроничку. Коли це сталося, Елечка на секунду задумалась, запитала:
— А чому саме я?
Їй відповіли:
— Ти найспортивніша…
— Ти — Елечка…
— …Знаєш усі правила.
— І навчиш нас…
Усе це допомогло Елечці розв’язати складну задачу — як їй бути: командувати чи не командувати людьми?
— Я згодна, — сказала вона. — Але я, як і досі, вчитимусь у вас.
І тоді Майка, яка висунула Електроничку в капітани, висловила абсолютно незрозумілу для подруги, не передбачену договором формулу:
— Я ніколи не закохаюся в Електроника!
Команда розгубилася, потім опам’яталась, уп’ялила очі в капітана.
Електроничка підвелась, і всі побачили в ній справжнього капітана.
— Ні-ко-ли! — викарбувала капітан дівчаток. І сформулювала своє рішення: — Хай хлопчаки закохуються скільки завгодно в нас, коли ми виграємо гру…
Якби хлопчаки чули все це…
Вони б зрозуміли, що дівчатка своїм звичаєм затіяли з ними гру. І гру, певна річ, не в абстрактні поняття, не в символи, навіть не в особисті переживання. А гру, в яку з дитинства закохане все людство, — у ВО-ЛЕЙ-БОЛ.
Ні для кого в таборі не було секретом, що дівчатка вирішили побити хлопчаків. Побити, звичайно, не в буквальному значенні слова. Всі розуміли, що йдеться про чесний поєдинок між п’ятіркою Електронички й п’ятіркою Електроника.
Істина була зовсім поряд — на спортивному майданчику. Досить було тільки
Для гравців і болільників час між тихою годиною і вечерею найприємніший, найазартніший. Сонце, не таке спекотне, як удень, лагідно пригріває спортмістечко, оточене високими соснами. Спортсмени в нарядній формі, пританцьовуючи, вибігають на майданчики; здається, що вони зібралися на прогулянку; ніхто не думає, що за хвилину білі труси будуть у плямах від піску й товченої цегли. Свисток судді — і м’язи наливаються силою, все на волейбольному полі починає рухатися. Чути лише гучні виляски по м’ячу.
Найзапекліші поєдинки інших табірних команд схожі на класичний балет порівняно з розминкою команди Елека. Ось її склад: Електроник, Сироїжкін, Корольков, Гусєв, Смирнов і Чижиков-Рижиков. Біля цих тигрів — за своєю страхітливою силою, левів — за швидкістю і стрибучістю, леопардів — за граціозністю і підступністю завжди уповільнював крок Ростик. Кинувши допитливий погляд на вихованців, Ростик звичайно виголошував знамениту заповідь засновника олімпійського руху барона П’ера де Кубертена: “О спорт, ти — мир!”
Коло дівчаток фізкерівник табору промовляв іншу істину великого олімпійця: “Головне не перемога, а участь”. Коли ж Електроничка била по м’ячу, він на мить завмирав і стежив за м’ячем одним оком: чи не лопнув… Ростик знав, що авторитет Елечки на спортмайданчику був настільки великий, що дівчатка вирішили створити почесний клуб “Електроничка”. До клубу приймали тих, хто найбільше набрав очок. До клубу ввійшли: Майя, Зоя (Кукушкіна), Бублик, Оленка і Світлана.
Електроничка оголосила своїм, що вони будуть “королевами повітря”. Спочатку пропозиція обрадувала дівчаток своєю гаданою легкістю: хто не грав у дитинстві у дворі, на дачі, в піонертаборі у волейбол! Ну, потренуються як слід — стануть і королевами. Але волейбол, виявилося, вимагав суворої спортивної дисципліни, точніше, самодисципліни для кожного.
Найвищих на зріст — Майю і Зою — призначили в нападаючі. Нападаючі, як відомо, повинні вміти високо стрибати, бити згори вниз по м’ячу й не втрачати ні на хвилину самовладання. Крім зарядки, майбутні бомбардири тренувалися у стрибках у довжину й висоту, бігу з бар’єрами, настільному тенісі, метанні молота й гранати. На гілках дерев навколо будинку дівчатка почіпляли різнокольорові ганчірки. Коли Майка підскакувала з розбігу, вона чомусь зітхала і з поважним обличчям била долонею по ганчірці; удар у неї виходив прямий, короткий і сильний. Кукушкіна, підскакуючи, повискувала, крутила головою і завдавала навскісних, підступних ударів. її вереск діяв на нерви суперників. Бублик і Оленка — ті самі дівчатка з одного будинку, яких колись познайомив заочно Електроник, — не могли ні хвилини прожити одна без одної. Були вони обидві міцні, кругленькі й страшенно сміливі. На м’яч кидалися завзято, інколи навіть наосліп, причому обидві разом. Природжені захисники! Бублики!