Нові пригоди Електроника
Шрифт:
Елек швидко розібрав пошту й виявив немало таких самотніх, як Левко Н.
Це були хлопчики й дівчатка, які не могли знайти схожих за духом людей. У них було, здавалося б, усе — дім, сім’я, підручники, книжки, “телик”, собаки, сусіди, багато всяких дрібних прикростей і приємних утіх; не вистачало лише друга, з яким можна посперечатися, посваритись і помиритися, з яким ніколи не нудно й школи не страшно, заради якого можна пожертвувати найдорожчим для себе — особистою свободою. І одного разу, оцінивши все це, людина замислювалася, чому вона самотня.
“Я боюся покидати дитинство, хотіла
І Наталка, поміркувавши про своє майбутнє, дійшла висновку: “Я зрозуміла права й обов’язки дитинства, намагатимусь їх не забути”.
Елек перечитав заклик Левка Н.: “Елеку, допоможи!”— і йому сяйнула думка: “Може, їх познайомити?..”
Він злякався такої сміливої ідеї: як це він, залізний робот, сміє розпоряджатися майбутнім двох людей? Вони обоє потерпають від самотності, але ж вони люди, вони повинні самі вирішувати свою долю…
Якийсь час він сидів непорушно. Потім уставив у машинку чистого аркуша, замислено відклацав: “Дорогий Левко!..” — і вийняв, відклав набік. Уставив іншого, надрукував: “Дорога Наталко!..”
Ясно, що увінчуватиме обидва листи підпис: “Електроник”. Але які рядки потрібні між початком і кінцем?
Він побачив щось дуже зелене, спокійне, приємне — мабуть, літній ліс, пройнятий сонячними променями, й трохи заспокоївся. Потім уявив собі яблуневий сад з ароматним шумовинням квітів, над якими разом з метеликами і джмелями пурхають лукаві дитячі записочки… Білі метелики весни, екзаменів, літніх канікул пурхали в школах над партами. Тепер ясно: всі записки повинні прилітати точно за адресою.
Елек прийняв рішення.
“Дорога Наталко! Уяви, що існує на світі самотня людина, — швидко друкував він, ледь торкаючись клавішів машинки. — Ні, не я — зовсім інша. Звати його Лев…”
А Левкові Електроник написав, як ставиться його ровесниця Наталка до прекрасної пори людства, названої дитинством, як вдивляється вона із свого корабля, що пливе веселою і безтурботною річкою Дитинства в океан Майбутнього…
Він працював натхненно, вибираючи з мішків по два різних листи, поєднував часом журливе із смішним, відвертість із мудруванням, лукавство із смутком. Важливо було не помилитися, знайти схожі натури, зацікавити одне одного спільністю інтересів, а головне — великою метою: щирою дружбою.
Мабуть, психолог міг би написати про Електроникові пошуки схожих характерів цілий науковий трактат, хоча метод, що його він застосовував, давно відомий як метод “психологічної сумісності”. За цим методом добираються екіпажі космічних кораблів, підводних човнів, полярних станцій — словом, скрізь там, де люди повинні у важких умовах розуміти одне одного з півслова й підтримувати.
Електроник формував “екіпажі дружби”. Наприклад, прочитавши тривожного листа Люби Олиної про те, що в їхньому класі є хлопчаки, які радіють і регочуть побачивши дівчинку в сльозах, Елек хотів спочатку відгукнутися відкритим листом до хлопчаків Любиного класу. Але потім подумав, порився у пошті й знайшов лист Слави Білика, який починався знаменитим закликом французького льотчика
Так Електроник знаходив однодумців у різних школах і містах, а іноді, несподівано, і в сусідніх під’їздах.
Згодом Сироїжкін всерйоз переконається, що існує “ефект Р. Електроника”. А поки що знову подзвонила Бублик і радісно випалила в трубку:
— Ой, Сергію, у мене тепер є нерозлучна подружка Оленка. Ось вона поряд, дихає в трубку — чуєш? Передай від нас Елекові велике, превелике спасибі. Ми й не знали, що живемо в одному будинку…
— Передам, — відповів Сергій. — А ти напиши про себе й Оленку Айзекові Азімову.
— Ти маєш на увазі “ефект Р. Даніеля”? — Бублик розсміялася.
— І Електроника, — додав Сергій. Він зайшов до кімнати, сказав Елові:
— Тобі привіт від Р. Електроника… А також Бубликів…
ВИБУХ ЕНЕРГІЇ
У четвер вранці, як завжди, йшла нарада в міністерстві освіти.
Міністр заглянув у зведення, відклав набік папери, весело промовив:
— Це цікаво! Що за вибух енергії? Що скажете, товариші?
— Дозвольте, Георгію Петровичу? — Із-за столу підвівся літній інспектор.
— Будь ласка, Василю Івановичу.
— Успішність в середніх і навіть старших класах несподівано підвищилась на вісімнадцять процентів, — доповів інспектор.
Присутні пожвавилися.
— Конкретні дані свідчать, — вів далі інспектор, передивляючись свої записи, — що процент четвірочників та п’ятірочників зріс не тільки з математики, літератури, фізики, а й з таких предметів, як старанність, креслення й фізкультура…
— І зі співу! — перебив його інспектор молодших класів.
— Так, і з музики, і з малювання, — підтвердив Василь Іванович.
Мимовільні усмішки учасників наради означали, що досвідчений інспектор та його молодий колега потонули у зведеннях і цифрах, повірили піднесено-весняним рапортам шкіл і навіть самого міськвно — міського відділу народної освіти, не уточнили даних, перед тим як доповідати. Де це бачено, щоб діти навесні були старанними, щоб вони співали хором, возилися з фарбами й підтягувалися на турніку, коли кожний зелений кущ вабить на вулицю…
Василь Іванович відразу вловив іронічний настрій. Тим більше, що із свого місця голови міністр кинув репліку: мовляв, старанність — справа індивідуальна, а тому досить складна для узагальнення. Інспектор був напоготові, у всеозброєнні. Він витягнув з кишені пачку зім’ятих аркушів і оголосив деякі особисті свідчення учнів:
“Ми, дівчатка-четвірочниці, дружно вирішили бути відмінницями…”
“…Всім класом уболівати за одного…”
“…Тепер до дошки ми біжимо бігом…”
“…А я вирішила наздогнати Електроника не тільки в навчанні, а й у спорті”.
Прочитавши ці рядки, Василь Іванович оглянув присутніх і опустився на своє місце.
— Дозвольте, в мене теж повно таких записочок! — промовила завідуюча міськвно, копаючись у товстому портфелі.
— Це не записочки, шановна Ольго Сергіївно, а думки вголос, — парирував інспектор.