Нові пригоди Електроника
Шрифт:
— Ось він! — сказав, придивившись, Електроник і показав на могутню стару тополю.
Серед яскравої зелені, метрів за п’ять від землі, в розвилині двох стовбурів застряло щось схоже на безформний лантух.
Два міліціонери попрямували до тополі.
Та Елек уже вилазив по товстому шершавому стовбуру, чіпляючись за гілки. Він вивільнив мотоцикліста в білому шоломі із пастки й без великих зусиль посадив на товсту гілляку, прихиливши спиною до стовбура. Мотоцикліст стогнав із заплющеними очима, мляво бурмотів: “Не хо-чу…”
— Що з ним? — крикнув лікар “швидкої”.
— Він спить, — сказав Елек.
Міліціонери перезирнулися —
— Скажи йому: хай спускається! — крикнув один з міліціонерів.
— Він не може, — пояснив згори Електроник.
Міліціонери тихо перемовлялися, явно не кваплючись лізти на дерево, щоб установити особу порушника. “Швидка” підрулила під тополю, і лікар із санітаром вилізли на дах машини.
— Елеку, ми в школу запізнюємося! — крикнув з натовпу Сергій.
Хлопчик на дереві обхопив вільною рукою мотоцикліста під пахви, обережно передав його в руки медиків, сплигнув на землю. Хлопця у шоломі поклали на носилки. Тільки зараз він став приходити до пам’яті.
— Де потерпіла? — запитав міліціонер.
— Яка потерпіла? — кволим голосом промовив той, хто лежав на ношах.
— Ну, дівчинка… Школярка…
Мотоцикліст трохи підвів голову, пригадуючи, що з ним трапилося, й уривисто забурмотів:
— Це вона… на мене… налетіла… й збила! Він випростався на носилках.
— Де вона?
Хлопець лише скривився у відповідь. Всіх здивували слова мотоцикліста.
— Де дівчинка? — спитав міліціонер.
— Я бачив! — заявив дідок з батоном у сіточці. — Вона побігла!.. Точно… Он туди. — Він показав на алею. — Дуже швидко побігла.
Раптовий здогад осяяв Електроника.
— Як вона була вдягнена? — запитав він старого.
— В усьому синьому, — жваво відгукнувся той. — У спортивному, чи що…
— Це вона, — прошепотів Елек Сергію і покликав пса, на якого в сум’ятті ніхто не звертав уваги. — Рессі, до мене! — Той був уже поряд. — Слід, Рессі!
Пес покружляв навколо дерева і, взявши слід, помчав по скверу.
А хлопчаки зникли з натовпу.
Останній в цьому році урок Таратара виявився для восьмого “Б” найважчим.
Треба було вирішити важливе питання: ким бути далі? Програмістами чи монтажниками?
З дев’ятого класу учні математичної школи ділилися, як відомо, на дві різні, хоч і споріднені спеціальності. Програмісти носили білі халати й управляли “мозком” і “душею” електронно-обчислювальних машин: вони вчилися розробляти і вводити в машини різноманітні програми. Монтажники в синіх халатах мали справу, як вони казали, “із залізячками”, а насправді намагались розібратися в дуже складних і тонких схемах мікроелектроніки. Природно, що кожний сумлінний програміст міг сам знайти поломку в машині, а монтажник — подати програму складної задачі. Однак у спеціалізації був свій сенс: після школи перед кожним були тисячі шляхів, а він уже зумів випробувати себе на одному з них.
Спочатку восьмий “Б” одностайно висловив бажання піти в програмісти. А як же інакше! Хто відкрив Електроника? Хто виховав його? Хто з нього зробив майже людину?.. Тільки вони — вигадники, теоретики нових винаходів.
Таратар дивився на своїх восьмикласників і радів. За роки навчання всі вони буквально в нього на очах перетворилися з безпомічних дітей на самостійних громадян. Може, навіть занадто самостійних… Він добре пам’ятав рубежі, які вони пережили: як вони виходили
— Так не годиться! — бадьоро промовив Таратар, і клас здивовано втупився в нього. — Хіба тут усі теоретики? — трохи глузливо вів далі вчитель математики. — Адже хто-небудь та захоче трудитися не лише головою, а й руками!
Вони, його вихованці, дивилися на вчителя з насмішкуватими бісиками в очах. Невже він сумнівається в їхніх здібностях?
— А що? — запитав хтось, і запитання прозвучало як виклик.
Таратар прийняв виклик, окуляри його войовничо блиснули.
— Нічого. Зараз перевіримо, чи всі здатні поставити машині точне запитання. Електронику, приготуйся відповідати на запитання. Отже, Корольков.
Класний Професор був, звичайно, напоготові.
— Елеку, скажи, чи будуть створені машини, які перевершать всі здібності людини?
— Якщо людина виявиться менш здібною, ніж машина, — спокійно сказав Елек, — то це буде поразкою людини. Машина в даному уявному випадку невинувата.
— Один нуль на користь Електроника, — резюмував учитель. — Розвинемо тезу Електроника. Слово має Віктор Смирнов.
Віктор неквапливо підвівся з місця, оглянув уважно Електроника, ніби вишукуючи в ньому вразливе місце.
— Чи перевершить робот людину в навчанні? — запитав він.
— Це може статися, — відповів Елек, — якщо людина сама перестане вчитися. Машині, між іншим, навчатися важче, ніж людині… — додав він.
— Кукушкіна… — провадив далі вчитель. Кукушкіна безтурботно труснула тугими, рухливими, наче батіг наїзника, кісками.
— А що, коли відмовитися зовсім від машин? — випалила вона й завмерла з відкритим ротом.
Клас глухо загомонів. Електроник похитав головою, підніс руку.
— Це неможливо, Кукушкіна, — незворушно констатував він. — Історію, як відомо, не повернеш назад.
— Кукушкіну з поля! — вигукнув басом Гусєв, стукнувши кулаком-динькою по парті. — Вивести з гри!
Напевне, почалася б звична для класу сцена словесної баталії. Але підвівся з місця Сергій Сироїжкін, голосно заявив:
— Запишіть мене в монтажники, Миколо Семеновичу!
— Тебе? — здивовано перепитав Таратар.
— Так, мене.
— Добре, Сергію
“Сергій… у монтажники… чому?” — Над партами зависло питання.
Чому? Сергій не став пояснювати, що він побачив у ту мить дивовижне місто — підводне чи космічне, місто з цехами безшумних автоматів, місто з привабливими світлими вулицями, що біжать удалину. Що добували в тому місті — океанічну руду, виняткової чистоти кристали чи нову енергію, — хлопчик не знав, але передчував, що це місто його майбутнього; він ясно розпізнав силуети його жителів, які промайнули серед підводних будов. Лише кілька секунд прожив він у фантастичному місті й повірив у нього.