Обитель героїв
Шрифт:
І тут доля знову вирішила поглумитися над Рене Кугутом.
Горбатий пульпідор закохався. По вуха й без залишку, як властиво молодим людям. У дочку ювеліра Стешеля, юну красуню Вероніку. Ах, ці трепетні вії, ох, ці важкі коси кольору спілої пшениці, ех, ця багатообіцяюча напівусмішка, що ні-ні, та й з'явиться на губах красуні, ух, цей сором'язливий рум'янець і дівочі груди, що високо здіймаються від хвилювання…
Словом, ви зрозуміли, чи не так?
Подарунки, а також квіти з саду Кугутів – хризантеми й астралії, півонії та формозії – Вероніка приймала прихильно. Навіть кілька разів гуляла з Рене бульваром Залюблених Сердець – відомим місцем зустрічей закоханих пар. Однак
Але – пульпідор?!
Знала б жорстокосерда красуня, який тайфун викликали її слова в душі Рене! А, втім, навіть якби знала – навряд чи повелася б інакше. Романтичні дівиці всі не без джмеликів. їх халвою кунжутною не годуй – дай помучити залицяльника, кинути в безодню відчаю, а потім вселити примарну надію.
Рене розривався між образою – і впертістю: «Ах, так?! Я і їй, і першому-ліпшому доведу…» Швидше за все, буревій у душі вщух би рано чи пізно: не за тиждень – то за місяць-два. Знайшов би новий предмет зітхань, оженився б, зробився розсудливим…
На жаль, доля розпорядилася інакше.
В Охломис повернувся син сусідів Кугутів, Джаспер Самоходек, якого не було на батьківщині п'ять років. У місто Джаспер в'їхав на коні – на ледь живій шкапі, але це несуттєво, тим більше що вершник іменував тварину «вороним жеребцем». Сам Джаспер був одягнений у все чорне, включаючи вороновані лати та довгий меч у піхвах кольору свіжого вугілля. Вилицю блудного сина прикрашав косий шрам, безсумнівно додаючи молодикові мужності. Але найголовніше – на грудях Самоходека-молодшого солодко подзенькував лицарський ланцюг!
Такого не могло бути – родина Самоходеков ніколи не претендувала на дворянство! Та ланцюг здавався справжнім. Та й який божевільний ризикне розгулювати містом із фальшивим лицарським ланцюгом на шиї?! За підле самозванство належить десять років у земляній тюрмі з конфіскацією майна.
Увечері Самоходеки закликали сусідів у гості – і, сидячи за святковим столом, Джаспер заходився розповідати. Його дійсно посвятили в лицарі – у лицарі Ордену Зорі. Єдиного ордену, для вступу в який не обов'язково бути дворянином. Тому що лицарі Ордену Зорі стоять на варті Світової Рівноваги. А перед Світлом і Темрявою рівні всі – простолюд, дворяни, маги й навіть королі!
Підливаючи собі в кубок, Джаспер говорив про високосний квест, походи й битви, про незалежний Майорат, що не підкоряється жодному государеві, зате збирає податі з будь-якої держави…
Рене слухав з палаючими очами, боявся пропустити бодай слово. Ось воно те, про що мріялося! Можливість довести їм усім, а головне – їй, прекрасній і гордовитій! Стати лицарем, боротися, воювати не з флюсами, а з гідними супротивниками – і з тріумфом повернутися на коні, в одязі кольору ночі, з мечем на поясі та лицарським ланцюгом на шиї!
Чому в чорному?
Ну, це зовсім просто! Темрява з дитинства простягла над Рене свої аспідні крила! Каліцтво, відмова коханої, морок і розпач у серці – хіба це не знак згори?! Та й Джаспер має чудовий вигляд у темному вбранні…
Про те, чому Самоходек-молодший повернувся в
Перед відходом він набрався сміливості й випросив у Джаспера «Малий Заповіт»: акуратний томик у чорно-білій палітурці зі свинячої шкіри. Звісно, на якийсь час: почитати. Ти… ви… словом, я хотів би довідатися більше.
Коли Рене перегорнув останню сторінку «Заповіту», рішення було прийнято.
Наступного ранку він вблагав відставного сержанта Рузеля, старого алебардиста, взяти його в учні.
CAPUT XXII«Ой, із серця ран я зроблю таран і як жахну в небесний паркан…»
Недогарок свічки плакав тьмяними слізьми, обпливаючи вздовж свічника. Тріскотів ґніт, вогник ледь похитувався, хоча вітру не було: ніч видалася тиха. А, яка там ніч! – з хвилини на хвилину схід наллється перламутром, немов писар-нехлюй хлюпне запашної води в чорнильницю з тушшю, оживуть птахи в кронах дерев, з-за вод Тітікурамби, вмиваючись нальоту, почне сходити заспане, рожеве сонце…
Що ти несеш нам, новий день? – запитував бард-вигнанець Томас Біннорі.
І відповідав завжди по-різному.
Барди, вони душею бачать.
Сидячи на веранді будиночка поруч із Конрадом фон Шмуцем, Анрі слухала, як Рене Кугут завершує повість про ідеали й кохання, однаково божевільні й однаково зворушливі. Паралельно з повістю, для горбаня, поза сумнівами, найсумнішою на світі, Анрі потай розмірковувала: «Схід сонця з боку Майорату – на добре, чи як?» Виходило, що в даній ситуації – чи як. Нічого конкретного. Є ситуації, коли найправильніша прикмета не вирішить за тебе: що робити і хто винуватий? Лихо мантиків, кошмар ясновидців і прокляття сивіл – ось ім'я таким ситуаціям…
– Співчуваю, – сухо сказав барон. – Вам довелося багато пережити. Це, звісно, не знімає з кожного з нас відповідальності…
– Бароне! – з докором вигукнула Анрі.
Було нестерпно бачити, як обличчя Чорного Аспіда-втікача сіріє.
Обер-квізитор подумав, розстібнув два верхні гачки камзола – подія, ще більш немислима, ніж схід сонця на заході! Потім подумав ще й вирішив приголомшити вігілу остаточно, зняв форменого капелюха, поклав його на стіл біля свічника.
– Прошу пробачення, – голос барона звучав інакше, ніж секунду тому. – Рене, я дійсно зворушений вашою історією. На жаль, я надто звик до казенних рецитацій: так і просяться на язик… Службова вада. Якби мені довелося освідчуватися дамі в коханні, я цілком міг би почати: «Цим повідомляю Вам, що справи мої сердечні прийшли до занепаду й вимагають моральної підтримки…»
«Він жартує! – Анрі була вражена. – Овал Небес! Залізний квіз жартує тут, у кадавральні Чуриха, вислухавши сповідь Чорного Аспіда! Чудо із чудес!»
їй спало на думку, що важко знайти людей більш різних, ніж Генрієтта Кукіль та Конрад фон Шмуц. Стриманий, незворушний, церемонний, з манерами аристократа минулого століття. Він потай страждає через малий зріст, але навіть під тортурами не визнає цього… Барон уособлював набір якостей, якими доля обділила вігілу. Немов на одну шворку взяли кремезного басетхаунда, «гончого карлика», «диванного атлета», меланхоліка й слідопита, упертюха з могутньою холкою й запаморочливим родоводом, що веде початок від дю Фулью та Селінкура – і беззаконну помісь курцхаара з дворовим пустобрехом, темпераментну, нервову, вічно голодну, з талантом брати «кров'яний слід», із чуттям, але, безумовно, з кепською вдачею.