Обитель героїв
Шрифт:
– Треба. Покусала ж, стерво!
– Чому б вам не змінити вигляд? Щоб прискорити процес загоєння? Я, звичайно, пов'язку накладу, але якщо є дієвіший засіб…
– Вигляд змінити? Обернутися, значить?
Рудий богатир дивився на Конрада, розгублено кліпаючи.
– Та не вмію я, – засмучено зітхнув він і з безнадією розвів лаписьками. – І радий би…
– Не вмієте?! – сторопів фон Шмуц. – А яким же чином ви сестру здолали?
– Не чином, а мотузкою. Агнешка у вікно скочити намилилася, а я ззаду навалився, скрутив і зв'язав. А мотузка
– Ви були в людській подобі?!
у людській. Як би я їй інакше лапи в'язав? Нічого, я звичний! Не лише сестрицю побороти можу, коли припре. Я й татка, бувало, ламав, і дядьків…
– Але ж ви перевертень? Гомолюпус?!
Не припиняючи розмови, Конрад діловито взявся до перев'язки. Сліди від зубів були глибокі, але накладати шви, на щастя, не було потрібно.
– Ага, гомолюпус. Тугіше бинтуй, не боїсь! Вовкулака я з діда-прадіда. Тільки в родині, воно… Не без виродка, значить. У тебе, світлосте, племінничок, у нас – я. З вовками жити – по-вовчому вити, а в мене з цим ділом – лихо! Не вмію. Я інакше обертаюся, просто зовні не видно. То дурень дурнем, то розумний – аж страх! Розумним цікавіше, зате дурнем жити простіше. Кручусь помаленьку…
«Не бреше!» – шостим чуттям зрозумів барон. Тепер ставало зрозуміло, чого рудий здоровань морозив дурість за дурістю, а потім раптом підказував таке, до чого обер-квізитор сам навряд чи додумався б. Дурень-перевертень, значить?!
– А зараз ви як? Розумний – чи?
– Чи дурень?
Кош задумався, скуйовдив чуприну здоровою рукою.
– Не знаю! – заявив він і підморгнув баронові підозріло весело. – От ти зараз який, світлосте: розумний, чи дурний?
– Я? Та хто ж вам таке сам про себе скаже, Коше?!
– А я, виходить, відповідай? Розумний ти, світлосте, а дурний, як я…
– Постривайте! Вас же сестра покусала! Значить, ви тепер повинні справжнім гомолюпусом зробитися…
– Нє-а, – ліниво мотнув Кош кудлатою головою. – Не повинен. Кусали мене тищу разів… Сам просив матусю: цапни, мовляв! Ніякої користі…
Вовчиця тим часом примудрилася звільнити від мотузок пащу й нишком гризла пута на передніх лапах. Сподівалася, не помітять. Наївна! На те й Всевидющий Приказ, щоб пильнувати. Та й любий братик не дрімав. Удвох з рудим барон зробив ще одну «перев'язку» – наново замотав пащу Агнешки, яка запекло пручалася. Цього разу укусів вдалося уникнути: Конрад наочно переконався, як дурень-перевертень ламав і татка, й дядьків, і ще, напевно, півзграї…
За цією метушнею обидва пропустили повз вуха гамір у коридорі й озирнулися лише коли в кімнату боком протиснувся Рене Кугут, спираючись на костур.
– О, зубар! Не спиться?
– Ви з ними… впоралися?
– Не боїсь, упоралися! І чого вони сюди ломилися, не знаєш?
– Хотіли забрати ось це, – барон вказав на медальйон, який було видно в комірі сорочки.
– Медаль? Хвіст облізлий! Ох, дурень я, дурень! – Коні голосно ляснув себе долонею по лобі. – Я ж сестриці
– Омфалос.
– Ага, про амфалос бовкнула! Він їм для всесвітнього щастя сильно потрібний.
– Панове, ви вже вкотре врятували крепундію і, швидше за все, моє життя. Я в неоплатному боргу…
– Та чого там…
Рипнули зовнішні двері.
– Кого там ще біси несуть?!
У коридорі затупотіли розмірені кроки.
– Благаємо пробачити за перерваний здоровий сон, – пролунало крізь двері. Ледь запізніло почувся ввічливий стукіт. – Малі неживі товариші просять у малих живих товаришів дозволу ввійти. Скажіть малим неживим товаришам: ласкаво просимо!
– Мерці! – сіпнувся Рене, мало не оглушивши вовчицю костуром.
– Дрейгури, – з виглядом знавця виправив барон. – Не бійтеся, вони мирні. Я сьогодні мав задоволення командувати двома: винятково працьовиті й законослухняні хлопці. Мабуть, хазяї Чуриха прислали з'ясувати, що за галас. Заходьте!
– Скажіть малим неживим товаришам: ласкаво просимо! – наполягали в коридорі.
– Ласкаво просимо!
На порозі виник худорлявий, кощавий дрейгур, як завше, в самій пов'язці на стегнах. Очі ходячого небіжчика неприємно блищали. Винувате в цьому було, скоріш за все, місячне сяйво.
За спиною парламентера манячіли тіні ще кількох.
– Переконливо просимо малих живих товаришів повернути важливий предмет… предмет… важливий. Предмет називається Пуп Землі. Омфалос. Так, Омфалос. Віддати. Просимо. Дуже переконливо. Настійливо, так. Украй.
– Хрін вам, а не амфалос! – гаркнув на непроханих гостей Кош. – Ану геть звідси!
– Малим неживим товаришам не потрібен хрін. Хрін є. Потрібен Омфалос. Просимо віддати. Настійливо…
Дрейгур ступив уперед, звільняючи прохід. Слідом за ним у кімнату почали заходити, штовхаючись, інші мерці.
– Наказую негайно покинути приміщення!
Знадобилося зусилля, щоб голос прозвучав гідно.
– А то викину, – насупившись і закочуючи рукави, похмуро додав Кош.
– Малі неживі товариші не можуть покинути. Потрібен Омфалос. Віддайте.
Мерці заповнили більшу частину кімнати, вкрадливими кроками насуваючись і оточуючи «малих живих товаришів». Вони дуже старалися не наступити на зв'язану вовчицю й Германа, досі непритомного. Від цієї запопадливості мороз пробігав поза шкірою.
– Зробіть же що-небудь! – заверещав Рене. Не встоявши на ногах, він повалився на ліжко барона. – її не можна віддати цим трупам!
– Припинити паніку! – відрізав барон, не відчуваючи, однак, особливої впевненості. – Зараз вони підуть…
– Вони не підуть, – заперечив говіркий дрейгур. – Вони хочуть Омфалос. Вони хочуть і вони хочуть.
– Мало чого ви хочете! Забирайтеся геть!
– Я кажу чарівне слово. Дайте, будь ласка. Дякую заувагу…
«Анрі, де ти?! Наваляться купою, задушать… Чари, ходячі