Обитель героїв
Шрифт:
– …рбаса! – на цьому вигуку Конрад прокинувся.
За стіною кипіла люта метушня, чулося гарчання і здавлена лайка. Іржавими латами зі сну голосно зарипіли двері. «Непорядок: у будиночку Германа завіси змастили, а тут забули», – відзначив барон, підхоплюючись із ложа та дістаючи з-під подушки кинджал. Вчорашня ніч повторювалася. Зараз до кімнати ввійде Ікер Тирулега зі спійманим снулем, Конрад, не розібравшись, зажене старого на стелю…
Замість Тирулеги у дверях мовчазним привидом виник Білий Лицар. Упавши з вікна, світло місяця облило постать гостя розплавленим воском, сріблом блиснуло на лезі кривого ножа, торкнулося обличчя…
– Що
– Омфалос!
– Що ви собі дозволяєте, юначе?! Хочете, щоб гросмейстер Клофелінг із вас дрейгура зробив? Ану, швидко…
Велетенською лялькою-хитунцем Герман гойднувся вперед. Мовчки він спробував лівою рукою вхопити дядька за горло. Обличчя, що ніби опливало воском, опинилося зовсім поруч, ґудзики очей тьмяно блищали з безжалісною байдужістю. Заворожений цим видовищем, обер-квізитор ледве встиг ухилитися. Герман навскоси змахнув ножем, распоров рукав нічної сорочки барона й зачепив дядькову руку.
Зараз стратег-командор був дуже схожий на власного татка, Хальдриґа Розбійника, під час нападу білої гарячки.
– Любий племінничку, – просичав барон, відчуваючи, як темна лють скипає десь у закутку душі. Такого з обер-квізитором раніше ніколи не траплялося. Доводилося частину уваги витрачати на контроль мерзенної хвилі, не даючи шаленству підкорити розум. – Добром прошу: вгамуйся…
У відповідь Герман різонув дядька ножем по щоці. На щастя, завдяки безсумнівній перевазі малого зросту, Конрад зумів пірнути вліво. Важче виявилося цієї миті не розпороти племінникові живота довгим, гострим як бритва, анхуеським клинком. Права рука, здобувши чудесну самостійність, пропонувала здоровому глузду поступитися і дати їй, руці, одним витонченим аргументом завершити суперечку, після чого можна буде лягти спати далі. Змусивши заколотницю-руку коритися, барон спіймав момент, коли контужений стратег промахнувся, сильно розвернувся боком, – і від усієї вдячної душі приголубив Германа ліктем по ребрах.
Аби уникнути продовження цього неподобства, він підсік племінникові ноги.
Від гуркоту, з яким упав стратег, будиночок здригнувся.
– Шумний ви, добродію… – пробурчав барон, і відразу з ніяк не меншим шумом звалився на підлогу: підлий лицар Добра смикнув дядечка за ногу. Ножа стратег упустив. Зараз він, сопучи та пихкаючи, намагався навалитися зверху, причавити й дістатися нарешті до жаданого медальйона.
– Омфалос!
Конрад вивернувся, відкотився до стіни. Крепундія на грудях відчутно пульсувала, наче друге серце. Саме від неї здіймалася хвиля, що каламутила розум. Щойно барон усвідомив це, як відразу полегшало, лють відступила – а з очей бризнули осінні зірки. Кулак стратега поцілив у вилицю, немов таран – у фортечну браму. Нічого не бачачи, приголомшений ударом, барон мимоволі відсахнувся.
Щось грюкнуло в стіну біля вуха: кулак чи нога.
– Припинити! Всевидющий Приказ!
Потрібна була коротка мить перепочинку. Владний, хоч абсолютно безглуздий у даній ситуації вигук зробив свою справу: Герман загаявся, і обер-квізитор прийняв рішення. Дуже не хотілося бити племінника по контуженій голові. Але іншого виходу барон не бачив. Будемо сподіватися, непритомність позитивно вплинула на впертого родича.
Ідея без зволікання втілилася в життя.
Барон мало не вивихнув кисть: голова племінника виявилася просто кам'яною, їй-право. Сам факт контузії залишався загадкою: булава повинна була розбитися об череп стратега, як скло. Ставши над непритомним Германом на коліна, Конрад без
Морщачись від болю, Конрад штовхнув двері.
У коридорчику крутилася чорна маса: хрипіла, тупала, нерозбірливо гарчала й бурмотіла. Барон позадкував. Кинджал залишився під ліжком, а пертися на таке голіруч – дякую красно! Навіть знаючи, що посмертно тобі дадуть «Героя Вітчизни» з бантами й рюшами…
– О, світлосте! А в мене сестриця з глузду з'їхала. Довелося в'язати. Ну, куди її тепер?
Маса розпалася на два фрагменти: один стояв, другий лежав.
– Несіть у мою кімнату, Коше. Схоже, у нас спільний клопіт. Мені теж довелося зв'язати свого племінника.
– Та ну! – невідь чому зрадів рудий гомолюпус. – Ото діла!
І штовхнув вовчицю, що скавуліла: без злості, але сильно.
* * *
Місячна доріжка бігла чорною гладдю озера.
– У архіваріуса Землича не було сина. У нього була дочка, Хендрика Землич. Природна семантиса, самоучка, кохана Губерта Раптового, магістр Ордена Зорі, предмет ревнощів її високості Флори д'Естрем'єр. Ось і вся таємниця, проста, нудна й очевидна, як будь-який секрет під Овалом Небес. Коли Хендрика розбилася, упавши з балкона, вона носила дитину.
Хотілося стати на доріжку з жовтого подрібненого світла й утекти далеко-далеко. Туди, де дрімає стомлене за день сонце. Де трубадури співають про любов та ненависть, горе та щастя, і можна слухати, сумуючи або захоплюючись, не думаючи про якусь Хендрику Землич, що вмерла за сивої давнини, в яскравому світлі дня, у присутності жменьки людей.
Сива давнина зняла тюбетейку і зібгала в кулаці.
Стало добре видно: гросмейстер Ефраїм неймовірно, страшенно старий. І навряд чи довго протягне. Маги з високим рівнем особистої мани живуть довше за звичайних людей і своїх скромніших колег. Але не набагато – на третину, іноді на половину звичайної тривалості життя. Достатньо, щоб заслужити заздрощі; недостатньо, щоб заслужити заздрощі, які межують із ненавистю.
У гаю над озером цвірчали цикади. Раніше їх не було чутно, а зараз ніби невидимий диригент вийшов до оркестру, постукав паличкою об пюпітр із нотами й змахнув руками: нумо! Легкий вітер доносив пахощі хвої, диких лілей, легкої прілі.
Вітер збирав усе це багатство в долонях і ніс над озером до Майорату, де й досі стояв іграшковий замок, височів балкон і холонула вночі бруківка двору, на якій померла Хендрика Землич. Принцесо на бобах, тебе украв, зжер і перетравив дракон часу, змій пліток, залишив у людській пам'яті сміховинне чудо-чудовисько – ось він, автор «Максим» і «Заповіту», магістр безглуздого ордену, фаворит навіженого, дурноверхого, ексцентричного герцога…
– Пізніше, ще до того, як остаточно посваритися, я запитував батька: що він зробив, підкорюючись наказу Губерта? Адже врятувати Хендрику не зміг найгеніальніший медикус! Та й зроблене батьком не можна назвати порятунком… «Я зробив омфалос», – незмінно відповідав Бруно Клофелінг. Він брехав, вірніше, казав не всю правду: створити омфалос, пуповину особистості – комірку з трьома бабусями, як називала його Хендрика – не до снаги магові. Думаю, тут зіграла роль вроджена здатність самої Хендрики до магосемантики…