Обитель героїв
Шрифт:
Такі диспути слугували невичерпним джерелом для анекдотів.
– Усе гаразд?
Навіщо ти це запитала, подруго? Сліпому видно: Лацій Умбрус дуже здав. Кучері зріділи, відкрили суху шкіру черепа, на руках виступили плями, схожі на величезне ластовиння; у роті бракує зубів. Колишній богатир поступився місцем старезному патріархові, здатному лише гладити норовливого лошака-мірабіла й пробачати забудькуватим ученицям.
– Ні. Імена відкидають тіні, тіні дістають імена. Зовсім не гаразд, дитя моє…
Він потягся і торкнувся пальцем куточка ока вігіли. Облизав палець, пробуючи на смак крихітну сльозинку. Старого хитнуло,
– Бережи себе, – тихо сказав наставник.
Анрі так і не зрозуміла: було це побажання чи передбачення?
* * *
Відпустивши поводи, вона дозволила віслюкові самому обирати дорогу. Думки текли спокійно, тихою літньою рікою, байдужою до того, що діється на берегових кручах. Течія збивалася на перекатах – взяти слід! Знайти підходящого малефіка… – і знову виходила на стрижень, гойдаючи човни із усіляким повсякденним дріб'язком. Цокання копит заспокоювало, вводячи в частковий транс. Одна з таємних властивостей мірабілів: периферійний резонанс з аурою хазяїна на рівні слабоефірних взаємодій. Якщо хазяйка на додачу ще й мантиса…
Давай, Гіббусе.
Тюпай риссю, хороший.
Замітальники прибирали листя з бруківки. Згрібали у дворах у величезні купи, чиркали кресалом, підносили тліючий ґніт до колишньої чуприни клена чи акації. Спершись на мітли, стояли, дивлячись на багаття, дихали гострим, ядушним ароматом, перекидалися скупими репліками без особливого змісту.
Сонце, жовте, палаюче, старший брат тисяч загиблих листочків, співчутливо моргало з небес. Замітальниця-ніч щовечора згрібала сонце з неба у двір. Відпочиваючи, сонце міркувало, як гарно було б взяти й одного чудового ранку з'явитися на світ – зеленим. Не у вічній пожежі осені, а яскраво-зеленим, як клейкий листок. Правда, весь світ тоді доведеться вигадати наново, щоб не дуже дивувався примхам світила…
Пряв вухами задоволений віслюк, насолоджуючись останніми теплими деньками. Незабаром він звернув з маленької, затишної площі Трьох В'язнів на Пишномовну. Мить легкого запаморочення, а також дзенькіт монетки, впущеної замурзаним сажотрусом, підказали вігілі: вони на вірному шляху. Підганяти мірабіла не слід ні в якому разі. Проскочить потрібне перехрестя – і всю працю грифонові під хвіст.
На роздоріжжі – тут Пишномовна, як жало змії, роздвоювалася на Пепінів бульвар і вулицю Дігтярів – віслюк зупинився в нерішучості. Затанцював на місці, схожий на легендарного дракона Беррида Лускокрила, який не зумів вибрати між двома принцесами і помер двічі: від голоду та туги за сімейним життям.
Годинник на ратуші вдалині пробив полудень.
Роздоріжжя було знайоме. Он і вивіска, написана старомодною «жаб'ячою в'яззю»: «Інкунабула». Якщо спуститися в напівпідвал крутими гвинтовими сходами, опинишся в букіністичній крамниці майстра Ан'ярхотепа. Всупереч поширеним уявленням про букіністів, потайливих горбанів, майстер Ан'ярхотеп молодий, привабливий, «не любить» випити і вміє цілуватися по-малабрійськи. Втім, у бібліографічних раритетах майстер Ан'ярхотеп тямить не гірше, ніж Просперо Кольраун – в каскадних піроглобулах.
Анрі спішилася.
Тепер можна думати про головне, не ризикуючи порушити резонанс.
Найпростіше вивідати адресу Андреа Мускулюса
Неподалік від крамниці букініста купка роззяв аплодувала артистам: сухорлявому жонглерові в літах і молоденькій танцівниці. У прозорому повітрі маяв різнобарвний калейдоскоп: булави, кільця, кулі. Обклеєні бісером і мішурою, вони спалахували на сонці. Вігіла віддала належне майстерності жонглера. Хоч підозрюй наявність схованого чаклуна-левітатора. Однак ані найменшого викиду мани не відчувалося. Просто талант.
Дурна ти жінка, Мантикоро.
Талант не буває «просто».
Танець дівчини на бруківці. Танець різних предметів у повітрі. Танець артефактів, наповнених маною по вінця, у руках сотень майстрів Високої Науки. Рівновага – це банально. Чорне й біле – для наївних квесторів, що чіпляються за слизькі, як жива риба, ідеали. Скоріше перегони – вперед виривається то один, то другий рисак, визнаного фаворита змінює «темна конячка», їх обходить зовнішньою доріжкою міцний середняк, спіймавши кураж… Немає фінішу. Немає судді з прапорцем. Вічні перегони – справжня, найсправжнісінька висока рівновага. Так мантик жонглює ймовірностями, так маг метаморфує потік мани.
Булави й кільця тримає в повітрі не літній жонглер.
їх тримає захоплений погляд глядачів.
Віра в неможливість падіння.
Вирізана з колоди груба болванка жалюгідна й безглузда. Для мистецтва вона примітивна, для Високої Науки – непотрібна. Навіть для перших віруючих, що припадали до стоп ідола, це швидше символ надії. Надії на покровительство і здійснення бажань. Але минають роки, десятиліття, століття… Кваліфікований маг чудово знає, що таке – намолений ідол. Сплячий до часу вулкан, готовий будь-якої хвилини пролитися розпеченою лавою. І реальність навколо колишньої болванки набуває ряду додаткових властивостей, що викликають здригання в будь-якого мантика.
Член Королівського Реального Товариства Генрієтта Кукіль частенько замислювалася про Пуп Землі, Омфалос, смішну реліквію Чорно-Білого Майорату. Замислювалась – і їй ставало зовсім не смішно. Ворожити на Пуп вона боялася. Чи не тому Всевидющий Приказ зволікав з оповіщенням Тихого Трибуналу? – боялися, що віги зведуть слідство на сизьке…
– …крисюк місцевий підкочувався. Десятину вимагав.
– Коли?
– Та щойно.
– Ну?
– Його пан один віднадив. Здоровий такий. Я-а-ак припечатав з правої!
– А крисюк?
– Хвоста між ноги, і дьору…
– Так йому і треба! З цією мерзотою інакше не можна!
– Он, он, дивися!..
– Хто? Крисюк?!
– Та ні! Той добродій, здоровий…
«Здоровий добродій» зболили виходити гвинтовими сходами із крамниці майстра Ан'ярхотепа. На світ з'явився спершу капелюх, потім голова, широченні плечі під курткою… Віслюк голосно заіржав, вимагаючи частування й похвали. Гіббус знав, що чесно заробив і те, й інше.
– Ясного дня, пане малефіку. Вибачте, ми не були представлені одне одному. Генрієтта Кукіль, вігіла Тихого Трибуналу.