І один у полі воїн
Шрифт:
— Не дурно батько натякнув мені під час нашої зустрічі в дорозі, що він трохи поспішив, висловивши вам свою подяку! — холодно спинив його Генріх. — Коли вже в службі СД солдати починають забувати про свій обов'язок…
— Бароне, ще раз пробачте, але запевняю — це поодинокий випадок. Невже нашу дружбу, таку щиру і перевірену, може зіпсувати один йолоп, якого я так провчу… — Міллер стиснув кулаки, і Генріх зрозумів, що справді нагнав на нього страху.
— Ну, гаразд, будемо вважати цей інцидент вичерпаним! — поблажливо сказав він.
Вони
— Проведіть його через двір, у бокову хвіртку! — наказав Кубіс фельдфебелю і кинувся назустріч Генріху.
— Бароне, я радий вітати вас у нашому храмі справедливості і покарання! — вигукнув він у своєму звичайному блазенському тоні.
— Ви обіцяли за мене молитися вдень і вночі, але, сподіваюсь, не в цьому храмі?
— Ні, в цьому храмі ми правимо інші меси! — цинічно розсміявся Кубіс. — І зараз я скоріше виступав у ролі демона-спокусника… Але жарти жартами, а серце моє завмирає від неспокою. Ви принесли?
— Як і обіцяв — одну ампулу.
— Граціа, синьйоре! — картинно вклонившись, Кубіс вийшов, а Генріх попрямував до кабінету Міллера.
— Знаєте, Ганс, я багато думав учора про наказ фельдмаршала Кессельрінга, з яким ознайомився. Боюся, що роботи у вас тепер побільшає! — почав Генріх, сівши навпроти Міллера в крісло.
— Цей наказ мені трохи розв'яже руки — відпаде потреба церемонитися з цими тварюками, що офіціально звуться місцевим населенням, хоч я певен, що кожен з них коли не партизан, так допомагає партизанам. Ви можете собі уявити: другого ж дня після мого приїзду сюди обстріляли мою машину і вбили шофера!
— І яких заходів ви вжили?
— Для хорошої операції у нас ще бракує сил. Але скоро вони будуть! І ми з вами, Генріх, влаштуємо добре полювання на цих макаронників. А поки я головну увагу звернув на вербування агентури серед місцевого населення.
«Очевидно, той густобровий і є один з таких агентів!» — подумав Генріх.
— Але запросив я вас зайти до мене в зовсім іншій справі. Вам нічого не казав генерал?
— Ні.
— Так я і знав! А обіцяв же мені подумати і порадитись з вами! Йому, звісно, байдуже, що я ночі не сплю і сушу собі мозок отим клопотом, що на мене звалився!
— І ви сподіваєтесь, що я вплину на вас як снотворне?
— Не жартуйте, Генріх, бо мені, слово честі, не до жартів. Справа в тому, що я, на підставі наших з вами розмов, поставив перед генералом питання про ваш перехід до нас. Мені вкрай потрібна ваша допомога!
— Почали розмову з генералом, не спитавши мене?
— Я не міг чекати, бо на мене, крім звичайних моїх обов'язків, покладено ще один, і, може, найважчий:
У Міллера був такий заклопотаний вигляд, що Генріх мимоволі посміхнувся.
— Запевняю, мені не до сміху. Я попереджений цілком офіціально, що за об'єкт відповідаю головою, хоч моя служба і несе тільки зовнішню охорону. Внутрішню покладено на особливу команду якогось майора Штенгеля…
— Я не розумію, чого ви від мене хочете? Щоб я дізнався, що це за об'єкт?
— Я мав на увазі доручити цю охорону вам.
Генріх замислився. На перехід до служби СД він від «антиквара» дозволу не одержав, отже, прийняти пропозицію Міллера не може. А йдеться, мабуть, про щось дуже важливе, коли від самого Міллера ховають, що за об'єкт він повинен охороняти.
— Так що ви скажете у відповідь на мою пропозицію?
— У мене є звичка: перш, ніж щось вирішити, добре подумати.
— Але ж ми про ваш перехід говорили давно і ви мали досить часу, щоб все обміркувати!
— Тоді розмова йшла взагалі, а зараз цілком конкретна пропозиція. Перш ніж на неї пристати, мені треба хоч побіжно обізнатися, в чому полягатимуть мої обов'язки, побачити сам об'єкт…
— Лише зовні… — нагадав йому Міллер.
— Те, що можете показати. Я погляну, зважу всі «за» і «проти» і вже після цього дам вам відповідь. Адже мені теж не хочеться рискувати своєю головою!
— Тоді давайте сьогодні ж оглянемо цей клятий об'єкт.
— А він далеко?
— Кілометрів за три звідси.
Об'єкт, що так непокоїв начальника служби СД, був розташований в долині, біля високої греблі, майже поруч з Кастель ла Фонте, але до нього вела дуже покручена дорога, і це створювало ілюзію більшої відстані, бо їхати справді довелося кілометрів з три. Гадюкою звиваючись серед скель, поринаючи в улоговини і знову піднімаючись вгору, вузький асфальтований шлях робив півколо і раптом зовсім несподівано кінчався біля великих сталевих воріт, немов врізаних у високу кам'яну стіну. Обабіч воріт височіли два великих бетонних бункери.
Ще з свого кабінету Міллер подзвонив якомусь «племінникові» і повідомив, що він виїздить машиною номер такий-то в супроводі штабного обер-лейтенанта фон Гольдрінга. Тільки машина під'їхала, з бункера назустріч їй вийшов офіцер. Він старанно перевірив документи Міллера і Генріха і знов повернувся в бункер. Ворота автоматично відкрилися і так само автоматично закрилися, коли машина проїхала.
— Ну, ось вам і об'єкт, хай він провалиться! — вилаявся Міллер, вказуючи на другу стіну, що височіла метрів за тридцять від першої. Обидві вони широким коридором огинали улоговину. Біля зовнішньої стіни, з її внутрішнього боку, на рівній відстані були розташовані бункери, звідки солдати оглядали місцевість. В другій стіні, за якою ховався сам об'єкт, бійниці ощирилися дулами кулеметів. Попід цією внутрішньою стіною бігла огорожа з колючого дроту, за якою походжали солдати-есесівці.