І один у полі воїн
Шрифт:
«Лорхен висловила подяку вбивці!..»
Лише викуривши сигарету і випивши біля кіоска склянку води, Генріх набрався сил, щоб зрушити з місця.
— Гер обер-лейтенант, що з вами? На вас же лиця немає! — здивувався Еверс, побачивши свого офіцера для особливих доручень.
— Ви захворіли, Генріх? — стурбувався і Лютц, що був у кабінеті генерала.
— Так, я почуваю себе дуже погано, — признався Генріх.
— То ніяких розмов про справи. Їдьте до себе і лягайте в ліжко. А ви, гер Лютц, негайно подбайте про лікаря, — наказав генерал.
Лютц з свого кабінету
— Я прошу, щоб приїхав сам Матіні. Він охоче погодиться, бо знає тебе з моїх слів і хоче з тобою познайомитися.
Генріх не відповів.
— Та що з тобою? — Лютц підійшов до Гольдрінга і зазирнув йому в обличчя. — У тебе сльози на очах!
Немов прокинувшись, Генріх випростався:
— Карл, ти знаєш, хто вбив Моніку? Міллер! Не випадково наскочив, а навмисне. Тримав для цього спеціальну машину… Вона завжди була напоготові.
— Боже мій! Невже це правда?
— Він сам мені признався тільки-но. Навіть вихвалявся своєю винахідливістю…
Приголомшений почутим, Лютц застогнав:
— Це… це щось понад мій розум! Спеціально тримав машину? Як же ти не пристрелив його на місці, мов собаку! Боже, що я кажу! Щоб і ти загинув через цього мерзотника! Чуєш, дай мені слово, що ти нічого не зробиш, не порадившись зі мною! Я вимагаю, прошу, щоб ти мені це пообіцяв… Я ввечері прийду до тебе, і ми про все поговоримо. Але благаю — не роби нічого зопалу! Ти мені обіцяєш?
— Обіцяю…
За чверть години Генріх був уже в замку. Здивована його ранньою появою, Марія-Луїза прислала покоївку з запискою. В ній графиня висловлювала своє занепокоєння тим, що барон, очевидно, захворів, докоряла, що він не повідомив про це її, і скаржилась на сучасних рицарів, які забувають про свої обов'язки щодо дам, — вона, наприклад, мало не вмирає з нудьги, і ніхто їй не простягне руку порятунку…
Генріх сердито зібгав записку і попросив переказати графині на словах, що він сподівається особисто подякувати сьогодні графині за увагу і попросити пробачення.
Приблизно за годину приїхав Матіні. Генріх чомусь уявляв собі головлікаря коли не старою, то принаймні літньою людиною. А перед ним стояв чоловік років тридцяти п'яти, дуже стрункий і елегантний, схожий скорше на актора, ніж на лікаря. Виразне нервове обличчя Матіні свідчило про натуру вразливу і в той же час стриману. Такі обличчя звичайно бувають у людей, які привчилися почуття підкорювати інтелекту. Великі карі очі лікаря світилися розумом і трохи сумовитою іронією.
— У такому віці хворіти — це злочин, бароне! Це зневага до великої праці природи, яка протягом довгого ряду тисячоліть вдосконалювала свій найкращий витвір — людину! — сказав він, вітаючись і пильно вдивляючись в обличчя свого пацієнта.
— Я не завинив проти матері природи, синьйор Матіні, — посміхнувся Генріх, — бо, признатися, почуваю себе зовсім здоровим. — Даруйте мені, що завдав вам зайвого клопоту, але мені дуже хотілося познайомитися з вами. А тепер карайте чи милуйте!
— Я волію милувати. Знаєте, у росіян є чудесний письменник Чехов, і в одному з своїх листів до брата
— Ви знайомі з російською літературою? — здивувався Генріх.
— Чому це вас так вразило? Я вважаю її одною з найвизначніших літератур світу. Скажу відверто — найбільш визначною. Щоб мати змогу читати її в оригіналі, я навіть почав у свій час вивчати російську мову. На жаль, війна перервала ці мої студіювання, і тепер я починаю забувати навіть те, що знав.
— А коли ми спробуємо відновити ваші знання? — спитав Генріх російською мовою.
Тепер широко відкрив очі Матіні:
— Як? Ви знаєте російську мову?
— Я довгий час — усі мої юнацькі роки — прожив у Росії.
— О, ви так мене зацікавили, бароне, що я мало не забув про свої лікарські обов'язки. Роздягніться, будь ласка, я вас огляну. І коли знайду, що розмова вам не зашкодить, ми, якщо не заперечуєте, поговоримо.
— Але ж я цілком здоровий!
Матіні взяв Генріха за руку і намацав пульс:
— Мені не подобається ваш вигляд. Ну, звичайно, пульс, як я і гадав, прискорений.
— Я сьогодні одержав дуже тяжку для мене звістку. Природна реакція організму…
— А це вже мені дозвольте судити, природна чи неприродна.
Як не заперечував Генріх, а Матіні його оглянув і лишився не дуже задоволений станом його нервової системи.
— Вам треба спочити, насамперед спочити.
— Ви знаєте, що за даних умов це цілком неможлива річ.
— Дурниці! За всіх умов людина може так організувати свій час, щоб знайти бодай годину, яку вона може присвятити собі, і тільки собі. А у вас тут такі чудові умови: розкішний парк, під боком річка. До речі, ви не рибалка? Тут водяться чудесні форелі! Рибальство дуже своєрідний спорт, який захоплює людину цілком. А коли додати до цього те, що рибалка весь час перебуває на свіжому повітрі, багато рухається, то маємо цілий комплекс, я б сказав, лікувального характеру. У мене є один пацієнт, майор Штенгель, так він мало не кожного дня підводиться вдосвіта і годину, а то й дві, бігає берегом річки, смикаючи форель.
— Ви мене зацікавили, синьйоре Матіні. Я виріс біля річки, і рибальство моя давня пристрасть. Але треба, мабуть, знати місця. Форель, я чув, любить вир.
— Ну, це легше легкого. Ходімте в парк, звідти видно, де звичайно рибалить Штенгель.
Генріх і Матіні вийшли в парк. Звідти, справді, добре було видно великий відрізок річки і ущелину, біля якої пінилася вода.
— Он там течія просто скажена, принаймні майор Штенгель найбільш уподобав те місце.
Нові знайомі сіли на видовблену в скелі невеличку лаву і замилувалися краєвидом. Щедро залита сонячним світлом долина, здавалося, спочивала між гір. Здаля сонним здавалося і містечко. Якось не вірилось, що зараз його вулицями сновигають озброєні люди, що в котромусь з цих мирних будинків складаються страшні плани, що не тихим спокоєм дихає все навколо, а загрозою. Мабуть, думка про це одночасно майнула в голові Генріха і Матіні, бо вони позирнули один на одного і сумно посміхнулися.