І один у полі воїн

Дольд-Михайлик Юрий Петрович

— Запевняю тебе, я почуваю себе чудово, легенька слабість — і все.

Незважаючи на всі заперечення Лютца, Матіні відвів його в операційну, уважно оглянув і перев'язав рану.

— Справді, нічого серйозного. Але потрібен спокій. Доведеться тобі, друже, оселитись у мене в госпіталі.

— Боронь боже! Тоді я справді занедужаю! Я краще полежу у себе вдома. Сподіваюсь, ти будеш мене відвідувати?

— За тобою потрібен догляд, і я забираю тебе до себе! — вирішив за всіх Генріх. —

Ти не заперечуватимеш, Мартін?

— Доведеться погодитись. Тоді зараз же рушаймо. Карлу потрібен спокій.

— А я сповіщу про напад до штабу командування і теж до вас приїду! — гукнув з порога Кубіс.

Троє друзів перезирнулися і зрозуміли один одного без слів.

— Нічого! — заспокоїв Генріх. — Дам йому кілька десятків марок, і його мов водою змиє…

До замку під'їхали з чорного ходу, щоб уникнути зустрічі з Марією-Луїзою, але Генріх забув ключа, і однаково довелося зняти шум, довго стукаючи.

Нарешті, двері відчинив трохи розгублений Курт. В глибині коридора майнуло жіноче плаття. Здогадавшись, у чому річ, Генріх невинно зауважив:

— О, ми, здається, своїм грюкотом збудили й графиню!

— Це не графиня, це Лідія… тобто покоївка, — поправився Курт і почервонів.

Вечеряли в спальні, присунувши стіл до ліжка, в якому лежав Лютц. Після перев'язки він почував себе зовсім добре і категорично заперечив, коли Генріх і Матіні, повечерявши, хотіли вийти до другої кімнати, щоб дати йому заснути.

— Це буде просто злочинно з вашого боку! У мене так зараз на душі, ніби я спокутував якийсь великий гріх… У такі хвилини хочеться бути серед друзів. Можете мовчати, говорити, читати, але не йдіть від мене. Мені просто приємно на вас обох дивитися!

На місці, де колись була картина, що так неприємно вразила Генріха, тепер висіла велика карта Європи, поцяткована прапорцями, які позначали лінії фронтів. Генріх і Матіні підійшли до неї і почали виміряти відстань від Сталінграда до Сарн — верховне командування нещодавно повідомило про те, що це місто довелося залишити.

— Що ви там виміряєте? — поцікавився Лютц.

— Зажди! — Генріх підійшов до столика і почав щось підраховувати. — Щоб пройти відстань від Сарн до Волги, нашій армії довелося витратити півтора року… Щоб відступити від Сталінграда до Сарн, — менше року! Отже, ми скорочуємо лінію фронту куди швидше, ніж на початку війни її розширювали…

— Ти хочеш сказати, Генріх, що ми тікаємо скоріше, ніж..

— Фі, яка термінологія! Не тікаємо, а скорочуємо лінію фронту, — іронічно поправив Генріх, — і скорочуємо для майбутнього наступу.

— І ти, Генріх, віриш, що він колись буде? Хіба ви можете бути наївним?

— Знаєш, Карл, є речі, про які я просто уникаю думати.

Надто вже небезпечно у них заглиблюватися.

— А я не хочу ховати голову у пісок, як робить це страус. Не вірю я ні в можливість нового наступу, ні в чудодійність нової зброї. Війну ми програли! Це факт, з яким рано чи пізно, а доведеться змиритися.

— А що сказав би про такі розмови покійний Міллер? — посміхнувшись, кинув Матіні.

— Ой, як же я про це забув! Ти знаєш, Мартін, кого я зустрів позавчора в кабінеті Міллера? Колишнього гарібальдійського парламентера, того, з шрамом! На допиті…

— Антоніо Ментарочі?

— Ти навіть знаєш його ім'я і прізвище?

— Він служив у тому госпіталі, де я працював раніше… Винятково розумна і сердечна людина. Я не сказав цього нікому, щоб не вимовляти це ім'я. Адже бідолаха — поза законом…

— І добре зробив, що не сказав. Це б тільки збільшило підозри проти тебе.

— Підозри? Є щось конкретне?

Генріх розповів Матіні про суть своєї розмови з Міллером.

— Я так і знав, що підозра впаде на мене! — Матіні схопився з місця і забігав по кімнаті. На його нервовому обличчі відбилися по черзі всі його почуття: занепокоєння, вагання, потім рішучість. — От що, друзі, — сказав він, спинившися проти ліжка Лютца, — я не хочу перед вами критися і признаюся відверто: коли б я мав змогу попередити партизанів, я б попередив! І, проте, у даному випадку це зробив не я! Перед вами мені нема чого виправдуватися, і, сподіваюсь, ви повірите мені на слово… Але зараз мене не так цікавить моя особа, як цей Ментарочі. Як ви гадаєте…

У двері хтось постукав, і Матіні не докінчив фрази. На порозі з'явилася покоївка графині.

— Синьйор обер-лейтенант, графиня просила вас зайти до неї, як би пізно ви не звільнилися!

— Передайте вашій пані, Лідо, що я зайду обов'язково, — відповів Генріх, пильно вдивляючись в обличчя дівчини.

Може, через те, що Генріх вперше назвав її ім'я, може, з якихось інших причин, але дівчина зніяковіла.

— Гаразд, — відповіла вона тихо і вийшла.

— Так от, я хотів би знати, — почав було Матіні, але його знову перервали.

Цього разу двері відчинилися без стуку навстіж, і на порозі виросла постать Кубіса.

— Де двоє чи троє зібралися в ім'я моє, там і я серед них, — цитатою з євангелія привітався Кубіс.

— Сідайте, Кубіс, — запросив Генріх, — ми, правда, вже повечеряли, але трохи вина залишили, пам'ятаючи про вас.

— Оцієї кислятини?

— Іншого не буде, Пауль, не забувайте, ми біля ліжка пораненого.

— І бог, бачачи потаємне, воздасть вам явно! — як на молитву склавши руки, знов процитував Кубіс.