І один у полі воїн
Шрифт:
— Вже? Та коли ж! — і здивування, і розчарування чулися в голосі Генріха.
— Почали сьогодні вдосвіта, рівно о шостій, а закінчили о дванадцятій.
Похмурий погляд Генріха, очевидно, щиро потішав Бертгольда.
— Ні, ти дивак, справді дивак! Ну, скажи мені одверто — чому тобі так закортіло взяти участь у цій операції?
— Дозвольте відповісти вам не як начальникові, а як моєму другому батькові, від якого я не хочу мати таємниць?
— Сподіваюсь, що саме так ти і розмовляєш завжди зі мною.
Генріх трохи повагався,
— Ви так багато зробили для мене, — почав він непевно, — завдяки вам я швидко одержав офіцерське звання, ви призначили мене на цікаву роботу… Але…
— Ну, одвертість, то одвертість! Чому ж ти не доказуєш?
— Я заздрю багатьом офіцерам штабу: всі вони мають бойові заслуги, очевидно брали участь у важливих операціях, про що так красномовно розповідають нагороди на їхніх мундирах…
Нестримний регіт Бертгольда не дав йому змоги докінчити фразу.
— Оце і все?.. Який же ти ще наївний! Запевняю тебе: більша половина цих орденів видана штабним офіцерам тільки для того, щоб фронтовики вірили, що і штабісти мають заслуги перед фатерландом, хоч часто, навіть дуже часто, ці заслуги не більші ніж у архіваріуса якогось провінціального магістрату… І для цього зовсім немає потреби підставляти голову під партизанські кулі. Для куль знайдуться люди з менш благородною кров'ю ніж твоя… і подякуй мені, що я не пустив тебе на ту операцію…
— Чому саме?
— А тому, що ми втратили лише вбитими двісті дев'ятнадцять солдатів і шістнадцять офіцерів. Половину поліцаїв знищено…
— Виходить…
— Виходить, що «Зелена прогулянка» для багатьох перетворилася на останню прогулянку! Коли наші частини, закривши всі виходи, наблизилися до табору, виявилося, що він абсолютно порожній. І табір і підступи до нього були добре заміновані. Додай до цього, що партизани наскочили на нас з тилу, і, завдавши чимало шкоди, блискавично зникли. Операція ганебно провалилася. Єдиний її наслідок — понад дві сотні нових хрестів на кладовищі біля цього населеного пункту.
— Виходить, оберст Лемберг…
— А, чорт з ним, з цим Лембергом, я не хочу псувати собі настрою через його невдачі! Хай він виправдується перед вищим командуванням! Як ти гадаєш, лейтенанте: чи не слід нам з тобою трохи розвіятись і хоч на вечір вискочити до найближчого міста?
— З великою охотою.
— Знаю, що з охотою. Молодість не любить глухих кутків, як от наш, різноманітність обстановки їй потрібна, як повітря… Так, може, сьогодні й рушимо?
— Краще було б завтра, бо сьогодні я запрошений до майора Шульца.
Оберст поморщився.
— Ви незадоволені?
— Занепокоєний… Майор Шульц не подарує тобі сьогоднішньої ганьби. Напідпитку він може тебе образити, а ти, з твоєю запальною вдачею…
— Я буду холодний, мов крига, і стриманий, як ви, гер оберст!
— І проте я не дуже спокійний.
— Чому? Адже я вам пообіцяв…
— Ти такий ще молодий! Не будь
— Я, можливо, не мав би щастя називатися вашим сином.
— І то правда! Ну, йди, але пам'ятай, що з майором треба бути обережним. І, якщо рано повернешся, завітай до мене.
— Слухаю, гер оберст!
За півгодини, затягнутий у новий парадний мундир, Генріх стукав кінчиком стека в двері квартири майора Шульца. Двері відкрив сам майор.
— Прошу, прошу, шановний бароне Гольдрінг! — Майор намагався триматися привітно, але на його обличчі було більше улесливості, ніж приязні.
Генріх швидким поглядом окинув кімнату Шульца і ледве стримався від посмішки, згадавши розповідь Кубіса про те, як денщик Шульца, бажаючи створити затишок у кімнаті свого офіцера, притяг відкілясь два шкіряних крісла, і майор відразу ж зрізав з них шкіру і сховав у свій великий, схожий на скриню, чемодан.
А зробити кімнату затишнішою не завадило б. Надто вже в ній голо і непривітно. Вузьке ліжко, закрите звичайною солдатською ковдрою, стіл, чотири стільці. Ага, ще оцей горезвісний чемодан! Дійсно, справжня скриня! Навіть залізом оббитий. Цікаво б у нього заглянути… мабуть, там і офіцерська ковдра лежить, акуратно складена на самому дні І як це залишив Шульц на стіні фотоапарат? Певно, витяг його, щоб похвалитися перед гостями. Майор явно чекав ще на когось, крім Генріха, інакше чого б він поставив на стіл дві пляшки коньяку і аж чотири чарки.
— Має бути ще хтось? — кивнув головою на стіл Генріх.
— Я примусив Кокенмюллера віддати мені старий програш — довелося запросити і його. Але десять хвилин тому він повідомив, що оберст його кудись послав. Кубіс, що мав бути, теж зайнятий. Отже, нам доведеться посидіти вдвох. Ви не заперечуєте?
— Буду радий провести вечір з вами.
А втім, приємного цей вечір обіцяв мало — і господар, і гість явно підшукували теми для розмов, а коло їх було дуже обмежене: інтереси Шульца далі подій штабного життя не сягали. Лише коли мова зайшла про оберста Бертгольда, майор трохи пожвавішав. Вихваляючи великий службовий досвід оберста і його особисті якості, Шульц з прикрістю відзначив, що останній час помічає якесь холодне і навіть недоброзичливе ставлення до себе з боку Бертгольда.
— І чим же ви це пояснюєте? — запитав Генріх, пильно дивлячись Шульцу у вічі.
Майор відвів свій погляд, але потім пересилив себе і теж глянув Генріхові просто в очі.
— Признатися, я пояснюю собі це деяким впливом з вашого боку.
— Але згодьтеся ж, гер майор, що у мене нема жодного приводу вороже до вас ставитись і якось впливати на оберста!
— Можливо, якісь плітки чи неправильно передані мої слова… — почав було Шульц.
— Але ж ми з вами офіцери, а не куховарки, щоб прислухатися до пліток! Щодо себе, то мушу попередити: справжньої образи, що зачепить мою честь, я не пробачу ніколи й нікому, але зважати на плітки… це нижче моєї гідності.