І один у полі воїн
Шрифт:
— Дуже радий, що ви приїхали, бароне! — привітно сказав Лютц і, засміявшись, додав: — Мушу признатися, що радію з чисто егоїстичних міркувань — сподіваюсь, що ви мене трохи розвантажите. Бо справ багато і все доводилось робити самому.
Поведінка гауптмана була щира і невимушена.
— Сподіваюсь бути гідним помічником.
— На жаль, моїм помічником ви не будете. Вас призначено офіцером для особливих доручень. Про це завтра дамо наказ. Але поскільки я виконував досі і ваші обов'язки, крім своїх ад'ютантських, то ваш
— Я не маю найменших сумнівів у цьому, гер гауптман!
— От і добре! А зараз я покажу вам вашу квартиру. Я живу при штабі. Ми тут займаємо два поверхи. Кілька кімнат відведено під житло для офіцерів, але зараз вільних немає. На першому поверсі розташувався караул, а також міститься наше офіцерське казино. Отже, вам доведеться жити в іншому готелі, він навпроти «Європи». Я навіть думаю, що вам там буде краще — готель цілком пристойний.
Кімната, приготована для Генріха, була на другому поверсі готелю «Темпль». Певніше, тут було дві кімнати. У першій — передпокої — стояв лише умивальник, диван, маленький столик і два стільці. Друга — велика кімната — була умебльована значно краще. Широке дерев'яне ліжко, письмовий стіл, крісло, шафа, велике дзеркало і навіть нічний столик з телефоном і підставка для чемоданів. Генріх аж ніяк не сподівався на такий комфорт і щиро подякував гауптманові за його турботи.
— А звідси ви можете помилуватися містом.
Гауптман відкрив двері, і обоє вийшли на балкон.
— Справді гарний краєвид, — погодився Генріх.
— І зручний пункт, щоб подивитися на красивих дівчат.
Лютц вказав очима на дівчину, що зіскочила з велосипеда і стояла на протилежній стороні вулиці, чекаючи, поки пройдуть машини.
— А таки дуже красива дівчина. Хто вона?
Лютц посміхнувся.
— Ага, зачепило? Це дочка хазяйки готелю, в якому ви живете, мадемуазель Моніка.
— Красива дівчина, — замислено повторив Генріх.
— Не лише ви такої думки, бароне! Всі наші офіцери пробували залицятись до Моніки. І без найменшого успіху! Вона просто їх не помічає. На щастя, не всі такі суворі. Тут є кілька дуже милих дівчаток, я вас з ними познайомлю.
— Я не дуже полюбляю милих дівчаток. Мені більше до смаку… ну, скажімо, такі, як Моніка. Втім, про тутешніх красунь і їх вдачу ми поговоримо колись на дозвіллі. А тепер час влаштовуватись.
Генріх перехилився через бильця балкона і гукнув денщикові, який з машиною був унизу, щоб той заносив речі.
— Добре, що згадав: при вас лишиться цей денщик чи вам потрібен інший?
— Ні, цей виїде назад з машиною.
— Тоді я вам зараз же пришлю одного-солдата. Це тимчасово, поки ви самі не знайдете такого, щоб вам сподобався. Я особисто вважаю, що денщика треба обирати самому.
—
Увійшов Ервін і вніс два великих чемодана.
— Ви, Ервін, вільні. Вдосвіта виїдете. А сьогодні погуляйте і випийте за моє здоров'я! — Генріх простягнув Ервіну сто-франкову купюру.
— Якщо ви так кидатиметеся грішми, ви розбестите вашого нового денщика, — зауважив Лютц, коли Ервін пішов.
— А я це роблю з практичних міркувань: сьогодні він вип'є в кабаре і вихвалятиме перед іншими солдатами мою щедрість. Після цього вони наввипередки набиватимуться мені в денщики…
— І ви візьмете найбільш наполегливого?
— Саме навпаки. Але в мене буде більший вибір. Хочеться, знаєте, мати біля себе порядну людину.
Лютц розсміявся. Генріх теж посміхнувся, але якось мляво, — кутиками уст, і Лютца вразив вираз чи то втоми, чи то суму, який ліг на обличчя лейтенанта.
Потискаючи гауптманові руку, Генріх на хвилину її затримав.
— А де ви сьогодні вечеряєте, гер гауптман? — спитав він.
— Обідаємо ми всі разом у казино, цього вимагає генерал. А снідаємо і вечеряємо де кому прийдеться.
— Тоді дозвольте мені запросити вас на сьогодні повечеряти зі мною тут?
— Дуже вдячний, охоче приймаю ваше запрошення, — вклонився Лютц.
— Тоді рівно о дев'ятій я зайду за вами.
Залишившись на самоті, Генріх почав влаштовуватись.
Незабаром всі речі було розкладено на полицях шафи і розвішано.
З дороги дуже хотілося помитись. Денщик, надісланий Лютцом, швидко усе влаштував — нагрів ванну, приготував постіль — і Генріху лишилося тільки помитись і лягти спочити.
Давши новому денщикові кілька дрібних доручень, в тому числі наказавши обов'язково купити два словники — німецько-французький і французько-німецький — Генріх несподівано для самого себе швидко заснув. Прокинувся він лише годині о восьмій. Всі його доручення було виконано, а речі добре вичищено і випрасувано — білявий, з великими вухами, Фріц Зеллер показав себе як вправний денщик.
Хотілося полежати в ліжку ще трохи, а може, й зовсім не вставати до ранку — дорога таки добре стомила! Але згадка про вечерю з Лютцом, про потребу ще до зустрічі з генералом обізнатися з допомогою гауптмана з місцевою обстановкою примусила поспішити.
За чверть години Генріх уже входив до невеличкого, але затишного й добре умебльованого ресторану готелю «Темпль».
У ресторані в цей час було ще зовсім порожньо. Лише біля величезного буфета, що займав мало не половину лівої стіни залу, спиною до входу, стояла якась огрядна жінка. «Певно, господиня готелю!» — майнуло в голові у Генріха. Втім, його увагу привернула не вона. Навмисне уповільнюючи кроки, Генріх уважно придивлявся до дівчини, що стояла навпроти жінки і жваво з нею про щось розмовляла. Це була та сама велосипедистка, на яку звернув його увагу Лютц.