І один у полі воїн

Дольд-Михайлик Юрий Петрович

Коли раніше він хотів відсвяткувати весілля бучно — запросити мало не всіх штабних офіцерів, то тепер наполягав на дуже обмеженому колі гостей.

— Кубіс, ви стаєте скупим, — зауважив якось Генріх.

— Я тепер переконаний, що щедрість — сестра бідності. Коли грошей мало, їх не цінуєш. Коли є капітал, його хочеться збільшити.

Софія була в захваті від того, як розумно планує їх життя Пауль, як обережно ставиться він до витрат, як уміє вгадувати її власні бажання з півслова. Взагалі між нею і її нареченим встановилось те взаєморозуміння,

яке є запорукою щасливого шлюбу. Так, Кубіс, сам того не помічаючи, поволі змінював своє ставлення до Софії. Він вже не дивився на неї, як на непотрібний і обтяжливий додаток до її посагу. Що ж, вона не вимагала від нього палкого кохання, була лагідною і рівною у поводженні, розсудливою господинею. Вона цілком погодилася з Кубісом, що для бучного весілля зараз не час, та й взагалі воно ні до чого: краще ті гроші, які асигнував для цієї мети батько, витратити на різні господарчі вдосконалення.

Отже, гостей на весіллі було мало. Софія запросила свою кузину з Палермо, Штенгеля і графиню. Пауль — генерала Еверса, Генріха, Лютца і Лемке.

Кубіс одержав відпустку на три дні, і негайно по обіді молоді збиралися виїхати до Палермо, погостювати у Софіїної тітки, спадкоємницею якої ніжна племінниця збиралася незабаром стати.

Але все обернулося інакше, ніж планувалося.

Коли всі зібралися за весільним столом і генерал Еверс, на правах найстаршого, проголосив перший тост, зовсім несподівано з'явився посланець від штабу дивізії.

— Дозвольте вручити, гер генерал, особисту телеграму.

Еверс рвучко підвівся і нетерпляче вихопив телеграму з рук посланця. Короткого погляду йому було досить, щоб ознайомитись з її текстом. Мить якусь генерал постояв зовсім непорушно і раптом хитнувся. Лютц, що сидів поруч з ним за столом, ледве встиг підхопити і підтримати генерала за плечі.

— Накажете послати за лікарем? — стурбовано запитав він.

— Не треба. Зараз усе минеться… — якимсь чужим голосом вимовив Еверс і обвів усіх присутніх довгим поглядом, затримавши його на Лемке. — Вийду на балкон, і все минеться…

— Я винесу вам стільця, — запропонував Лемке.

— Не треба! — роздратовано кинув Еверс.

Вийшовши на балкон, генерал щільно причинив за собою двері.

— Певно, якась родинна неприємність, — прошепотіла графиня. — Може, щось з дружиною… Звідки телеграма, ви не звернули уваги?

— З Берліна, — відповів посланець з штабу. — Пробачте, що я приніс її сюди, але телеграма термінова, і я вважав…

— А дружина його в Дрездені, — не слухаючи його виправдань, пояснила графиня присутнім.

— Можливо, — почав було Лемке…

На балконі пролунав постріл.

Всі кинулись до балконних дверей.

Еверс лежав долі, широко розкинувши руки. З скроні тоненькою цівочкою струмила кров.

Першим отямився Лемке. Нахилившись над генералом, він розігнув пальці його затиснутої в кулак лівої руки і обережно витяг з неї телеграму.

Через його плече Генріх уголос прочитав текст:

— «Негайно виїжджай на курорт».

Підпису

не було.

Блідий, як полотно, Лютц став навколішки і, притиснувши вухо до грудей свого начальника, слухав, чи б'ється ще серце. Серце генерала Еверса не билося.

— Що це може означати? — Лемке допитливо глянув на Генріха.

— Поки це означає лише одне — всі ми мусимо бути на своїх місцях. Отже… — Генріх уклонився Софії, що тремтіла, мов у пропасниці, вчепившись руками в плече Кубіса. — Пауль, ти лишайся біля дружини і заспокой її, а ми пішли…

— До приходу лікаря і начальника штабу не чіпайте нічого, — наказав Лемке. — Я теж зараз повернуся.

Офіцери вийшли. Лемке відразу звернув до штабу СД, і Генріх з Лютцом лишилися наодинці.

Обидва були приголомшені тим, що сталося.

— Що ти про все це думаєш, Генріх?

— Нічого хорошого це не віщує. Мені здається… Стривай, чого це біжить черговий штабу?

Від дверей штабу, назустріч їм, справді поспішав черговий, тремтячими руками на бігу застібаючи мундир.

— Гер гауптман, гер гауптман! — Черговий спинився, відсапуючись, губи його тремтіли. — Оберст Кунст застрелився у себе в кабінеті.

— Він одержав телеграму з Берліна? — запитав Генріх.

— За п'ять хвилин до пострілу.

— Йому радили поїхати на курорт?

— Так точно! І навіть негайно!

— Негайно подзвоніть про це Лемке. Він зараз у себе. І до його приїзду до кабінету нікого не пускайте.

Черговий побіг назад у штаб. За ним поволі піднялися на другий поверх Лютц з Генріхом.

— Ну, а тепер що ти скажеш? Я настільки нічого не розумію, що мені здається, ніби все це побачив уві сні. — Вигляд Лютца був приголомшений.

— Скидається на змову… А включи-но радіо!

Але радіо, як завжди в цей час, передавало бравурні марші.

— Може, тобі слід сповістити в штаб командування? — запитав Генріх.

Лютц підійшов до телефону і хотів уже назвати умовний номер, як убіг захеканий Лемке:

— Де Кунст?

— Я наказав нікого не пускати в кабінет до вашого приходу.

— Але що, що все це може означати?

— З таким саме запитанням я хотів звернутися до вас.

Усе з'ясувалося лише надвечір, коли в Кастель ла Фонте прибув спеціальний лист з Берліна. Уповноважений Гіммлера прилетів з наказом заарештувати Еверса і Кунста і приставити обох заарештованих у штаб-квартиру.

Командир дивізії, генерал-лейтенант Еверс, і начальник штабу дивізії, оберст Кунст, обвинувачувалися в тому, що вони брали участь у змові проти фюрера і були причетні до замаху на його особу.

Невдоволення фюрером, що виникло внаслідок поразки на берегах Волги і весь час зростало в міру того, як німецька армія зазнавала нових і нових невдач, справді породило організацію змовників. Вони ставили собі за мету ліквідувати Гітлера і висунути замість нього іншу фігуру, прийнятну для англо-американців, щоб укласти з ними сепаратний мир, який дав би Німеччині змогу вести війну лише на Східному фронті.