І один у полі воїн
Шрифт:
— З мамою я погоджу все сама. А почнемо… — Моніка замислилась. — Ну, хоча б завтра! — сказала вона рішуче, підвелась і, холодно кивнувши головою, вийшла.
ОСОБОЮ ГОЛЬДРІНГА ЦІКАВИТЬСЯ ГЕСТАПО
— Вам термінове завдання генерала, Гольдрінг, — сказав Лютц. — Потрібно підшукати зручне місце, щоб на ньому провести пробну стрільбу з міномета. Довжина майданчика повинна бути не менша шестисот
— А трава не заважатиме?
— Зорієнтуйтеся на місці. Провадитиметься випробування нових запальних мін. Я гадаю, — продовжував Лютц, підійшовши до настінної карти, — що ось тут, на північний захід від Сан-Ремі, є плато, яке нас може влаштувати. Огляньте його. Зробіть це до обіду. Їхати доведеться верхи, бо машина там не пройде. Візьміть двох солдатів з комендантської роти і обов'язково захопіть з собою автомат.
— Мій новий шістнадцятизарядний пістолет не гірший від автомата!
— Будьте обережні. Є дані, що партизани вештаються в околицях міста.
— Негайно ж виїжджаю, гер гауптман!
Захопивши зброю, Генріх за чверть години вже їхав до плато, в супроводі солдата-коновода, озброєного автоматом.
Кілометрів за п'ять дорога закінчувалась, і далі до плато вела лише вузенька стежечка, що круто здіймалась вгору. Ненатреновані коні почали задкувати, лякаючись крутизни.
— Залишайся біля коней і чекай мене! — наказав лейтенант коноводові.
Кинувши йому повід, Генріх почав здиратися стежкою вгору і незабаром був уже на плато. Воно було справді великим — з кілометр завдовжки, метрів чотириста завширшки і впиралося в високу скелю. Крім трави, рослинності тут не було. Лише праворуч, на самому краєчку цього природою створеного полігона, росло кілька розлогих дерев. Генріх перетнув плато і підійшов до скелі. Вся площа біля неї була вкрита великими кам'яними брилами.
«Саме те, що треба», — подумав Генріх і рушив далі, щоб обійти все плато. Коли він вже звернув від скелі праворуч і був під деревами, до нього долинули голоси. Озирнувшись, Генріх побачив на протилежному боці плато двох одягнутих у цивільне французів, які тільки-но вийшли з-за скелі. У одного з них — старшого — висів на шиї німецький автомат, у другого зброї в руках не було. Вони йшли в напрямі до виноградників, голосно розмовляючи.
Думка про критичність становища блискавкою промайнула в голові Генріха. Справді, що робити? Його автоматичний пістолет діє безвідмовно, а ці двоє йдуть безтурботно, навіть не оглядаючись навкруги. Підпустити ближче і стріляти, поки вони його не побачили? Але ж це не вороги! Це друзі, які, так само, як і він, борються з ворогами і його, і свого народу! Вийти їм назустріч і миром покінчити справу? Але ж він не встигне сказати й слова! Досить, щоб партизани побачили його мундир, і вони стрілятимуть
Причаївшися за стовбуром одного з дерев, Генріх міцно стиснув свій пістолет і не зводив очей з тих двох, що наближалися. Коли партизани були від нього вже метрів за шість, він раптом вискочив з-за свого укриття і голосно, навіть надмірно голосно від хвилювання, вигукнув:
— Олюме!
Ще гаразд не збагнувши, що сталося, партизани зупинилися і, побачивши спрямований на них пістолет, повільно підняли руки.
— Турне ву! — суворо наказав Гольдрінг.
Не опускаючи рук, партизани повернулися спиною до Генріха.
— Один ваш рух, і я стріляю! — попередив Генріх, наближаючись до затриманих. Партизани стояли непорушно. Та й що вони могли вдіяти зараз, коли сила була на стороні цього офіцера німецької армії?
Не опускаючи руки з пістолетом, спрямованим у спини полонених, Генріх підійшов до них впритул і зняв з шиї старшого автомат, потім обшукав кишені обох затриманих. У старшого він витяг гранату, у молодшого — бельгійський браунінг. Покінчивши з обшуком. Гольдрінг поклав відібрану зброю до своєї кишені, а автомат почепив собі на шию.
— Опустіть руки і йдіть у тінь! — наказав він і озирнувся, щоб перевірити, чи немає нікого навколо.
Затримані слухняно виконали наказ.
Тепер партизани стояли навпроти, і Генріх міг їх розглянути. Старший з них виглядав років на сорок, молодший був, мабуть, однолітком Гольдрінга. Його великі чорні очі дивилися на офіцера з ненавистю і зневагою.
— Партизани? Макі? — запитав Генріх.
— Так! — твердо відповів молодший.
— Куди ви йшли?
— До сусіднього села, у нього померла мати, — відповів молодший, кивнувши на свого товариша. Старший, втупивши очі в землю, мовчав.
— Навіщо ж ви взяли в такому разі зброю? Ні старший, ні молодший не відповіли.
— Йолопи! — з серцем промовив Генріх. — Берете зброю, а не вмієте тримати її напоготові. Йдете, наче проспектом прогулюєтеся!
Партизани перезирнулися.
— Йдіть до тієї скелі! — наказав Генріх. — Зброю я покладу ось там, біля спуску. Коли я спущуся з плато, можете забрати її і йти, куди вам треба. Тільки добре запам'ятайте цю науку!
На мить в очах партизанів спалахнула радість, але відразу й пригасла. Вираз тривоги все виразніше проступав на їхніх обличчях. Обидва стояли, не рухаючись. Генріх зрозумів, що вони вважають його наказ якимсь підступним маневром і, підійшовши до молодшого, повернув його плече лівою рукою, підштовхнув в спину пістолетом.
Юнак пішов. За ним рушив і старший. Вони йшли спочатку повільно, очевидно, все ще чекаючи на кулю в спину, але чимдалі, хода їх прискорювалась, а потім вони побігли, раз у раз озираючись.