І один у полі воїн
Шрифт:
— А чому вас перевели сюди?
— Мій молодший брат кілька тижнів тому повернувся з Східного фронту без йоги… мабуть, десь сказав щось зайве, і його відправили до концтабору. А мене от сюди… Тепер, коли прочитають ваші висновки, і тут, певно, не втримаюсь доведеться мандрувати на схід…
Фауль тяжко зітхнув і сів на койку Генріх швидко записав у журнал кілька рядків:
«За наказом командира дивізії генерал-лейтенанта Еверса 24 листопада 1942 року мною було проведено перевірку штуцпункту № 17. Об'єкти охороняються добре. Було проведено
— Прочитайте! — кинув Генріх, підсуваючи журнал до Фауля.
Лейтенант прочитав написане.
— Гер обер-лейтенант. Не знаю, як висловити вам свою подяку!
— Тоді я вам пораджу: виправте всі помилки, про які я, взявши до уваги ваше короткочасне перебування тут, не згадав… Ну, мені, здається, можна їхати.
— Не вважайте мене настирливим, але я був би дуже щасливим, коли б ви згодились пообідати зі мною, гер обер-лейтенант.
Генріх прийняв запрошення.
За обідом, особливо після грапа, Фауль розговорився.
— Ви не уявляєте, бароне, як тут нудно! Піти нікуди, слова мовити нікому. А тут ще дощі!.. Тільки й розваги, що грапа!
— Та у вас же недалечко є сусіди — офіцери СС.
— Ми підтримуємо зв'язок лише по телефону, бо нам заборонено ходити по той бік тунелю. А вони навіть по телефону слова зайвого не скажуть. Та й чорт з ними! Теж завели порядки! І хоч би було що охороняти! А то за весь тиждень тунелем не пройшла жодна машина…
— І завжди тут отак безлюдно?
— Мій попередник казав, що завжди, — цей тунель тільки запасний вхід до Проклятої долини. Дійовий десь від нас кілометрів за десять. Ні, ви тільки вслухайтесь у цю назву: Про-кля-та! Від самої назви можна збожеволіти! А ти тут сиди не знати на якого дідька!
— Зате ви можете пишатися, що охороняєте якийсь важливий об'єкт!
— Я ж вам казав, дідько один знає, що ми охороняємо! Наказано охороняти — охороняємо… накажуть висадити в повітря — висадимо. Наша справа маленька — слухатися…
Лейтенант Фауль швидко п'янів і ставав все балакучішим, але нічого цікавого Генріх від нього більше не почув.
— Ну, гер лейтенант, — підвівся Генріх, — я мушу їхати. Сподіваюся, що мені не доведеться червоніти за вас, якщо сюди раптом завітає генерал Еверс?
— Все буде зроблено, гер обер-лейтенант! І дуже вдячний, що ви не погребували нашим простим солдатським обідом! У казино, мабуть, вас годують краще!.. А може, залишитесь заночувати? Тут, у горах, швидко сутеніє, а час вже не ранній. Саме зручний для макі!
— Нічого, проскочу! — весело гукнув Гольдрінг, сідаючи на мотоцикл.
Сутінки, справді, вже почали повивати гори, але Генріх зовсім забув про небезпеку подорожувати в такий час. Всі його думки були спрямовані на те, про що вій тільки-но дізнався від Фауля. «Коли, навіть запасний тунель так міцно охороняється з обох боків то об'єкт охорони мусить бути дуже важливим, — подумав Генріх. — А якщо додати до цього, що
Автоматна черга прошила дорогу позаду, потім попереду. Генріх дав газ, і мотоцикл рвонувся вперед, потім об щось вдарився — принаймні так здалося Генріху в ту коротку мить, коли він відчув, що падає.
На штуцпункті почули стрілянину, і на місце події негайно прибув загін мотоциклістів на чолі з переляканим лейтенантом. Фауль наказав оточити місцевість, а сам кинувся до обер-лейтенанта, який тільки-но, такий веселий, від'їхав від казарми штуцпункту, а тепер непорушно лежав у кюветі, за кілька кроків від свого мотоцикла.
Всю дорогу до Сан-Ремі Фауль кляв себе, що не вислав з Гольдрінгом охорони, і бажав тільки одного — не наскочити на самого генерала Еверса. Але генерал був ще в штабі. Дізнавшись, що його офіцера для особливих доручень привезли непритомним, Еверс усе роздратування, що наростало протягом сьогоднішнього нещасливого, дня, вилив на Фауля.
І лише після заспокійливого діагнозу лікаря щодо стану здоров'я Гольдрінга, який вдарився головою об скелю, падаючи з мотоцикла, генерал трохи пом'якшав і відпустив начальника штуцпункту без суворого стягнення.
Коли, з дозволу лікаря, Гольдрінга було транспортовано на його квартиру, Еверс, вкрай стомлений усім пережитим, безсило впав у крісло в своєму кабінеті.
Для одного дня це вже занадто!
ВОРОГ І ДРУГ ІДУТЬ ПО СЛІДУ
«Ой, як болить голова, як дуже болить голова!»
Чи то в маренні, чи то наяву Генріх бачить, що над його ліжком схиляється мати. Вона кладе прохолодну долоню синові на чоло, і на мить йому легшає. Але тільки на мить. Потім знову починає битися і сіпатися в скронях… А звідки взялись ці двоє — Міллер і Шульц? Вони по черзі б'ють його чимсь важким по голові. Чого їм від нього треба? Ах так, вони хочуть, щоб він назвав своє справжнє ім'я… Я Генріх фон Гольдрінг, я Генріх фон Гольдрінг, барон… Де це вистукує маятник? Та це ж мамин годинник, що висить над диваном! Тільки чому він опинився тут, над самим вухом? Ось зараз маятник хитнеться і влучить просто йому в скроню. Треба зробити зусилля і відвести його рукою, ось так підвести руку і…
Генріх скрикує від гострого болю в плечі і прокидається. Дві постаті, в головах і ногах ліжка, відразу схоплюються з стільців. Що це — Курт і Моніка? Чому вони тут? І чому так нестерпно болить голова?
— Гер обер-лейтенант, лікар наказав, щоб ви лежали спокійно!
Курт нахиляється і поправляє подушку під головою Генріха. Моніка нічого не каже. Вона мовчки викручує над тазом з водою білу серветку і прикладає її Генріху до лоба. Хвилину він лежить, заплющивши очі, і намагається пригадати, що сталося. Дійсність все ще плутається в голові з баченим уві сні. І раптом страшна думка, що він марив уголос, повертає Генріха до повної свідомості.