І один у полі воїн
Шрифт:
— Ви хочете сказати, поговорити тет-а-тет? Так я вас зрозумів?
— Я піду, можете говорити скільки завгодно і про що завгодно, — ні до кого не звертаючись, промовив старий і, накинувши на плечі благеньке пальто, вийшов з кімнати, яка гучно іменувалася мерією.
— Дуже непевна людина мер! Але я до нього доберуся! Вірите, до того важко…
— Мене це не цікавить, — перервав Базеля Генріх. — Мені треба якнайшвидше підшукати приміщення для німецької комендатури.
— В
— А ви давно звідти?
— З тиждень.
— Я чув, що там макі підстрелили нашого офіцера?
— На жаль, це так. Це сталося в день мого від'їзду. Ці макі справжні розбишаки. Ви думаєте, їх немає тут? У моєму будинку не лишилося жодної цілої шибки…
— Мені потрібне приміщення для комендатури, — нагадав Генріх.
— То візьміть мій будинок! Після смерті батька я в ньому живу один, і з радістю…
— Чесних французів ми не кривдимо. Напевно, тут є якісь підозрілі люди, сім'ї комуністів, наприклад.
Базель замислився, прикусивши кінчик жовтого від тютюну пальця. Ніс його тепер ще більше скидався на знак запитання.
— Є! Можете вибирати! — нарешті радо вигукнув він, витяг з кишені маленьку книжечку і, розгорнувши її, сів біля стола. — Одинадцять подвір'їв.
— Ви з власної ініціативи склали цей список? — ніби між іншим запитав Генріх.
— Я виконую доручення одної вашої установи, — самозадоволено промовив Базель, трохи притишивши голос. — Правда, мені доручено стежити за жителями Понтея, але оскільки я тут, то я вважаю своїм святим обов'язком…
— Ну, давайте, хто там у вас в списку?
— Олів'є Арну — чомусь пішов з села невідомо куди.
— Далі!
— Троє пішли добровольцями на війну і не повернулися досі. Їх прізвища…
— Далі!
— Ага, ось те, що треба! Син старого Готарда брав участь у страйку залізничників у Ліоні. Це, правда, було до війни, але я маю підозру, що він комуніст.
— Ще хто?
— З трьох дворів пішли молоді хлопці. Рідні кажуть, що на заробітки до Бонвіля, але я не вірю.
— Це все?
— Проти двох маю підозру, що вони вибили шибки в моєму будинку.
— Погано працюєте, чорт забери! Маю підозру… чомусь пішов з села… Факти мені потрібні, конкретні факти, а не ваші розмірковування про те, хто у вас побив шибки!
— Месьє офіцер, я ж тут усього тиждень… і зважте, що я з власної ініціативи… — Палець Базеля, яким він водив по рядках записної книжки, з чорним від запеченої крові нігтем, тремтів. — Ось ще одна дуже підозріла особа —
— Вона теж била ваші шибки? — глузливо запитав Генріх.
— Що ви! Вона ледве пересуваються! — не зрозумів іронії Базель. — Але в неї зараз живе дочка-парижанка.
— Ах, парижанка! І це вам, звичайно, здається підозрілим? — Генріх все так само насмішкувато посміхався, але серце в нього калатало від хвилювання: нарешті цей телепень повідомив щось варте уваги!
— Підозріле те, як вона себе поводить: каже, що чоловік загинув, а сама жалоби не носить, і мадам Матран теж, хоч вона у всьому дотримується старих звичаїв і дуже релігійна. Та й чутки про зятя мадам Матран — чоловіка Луїзи — ходили всілякі, ще коли вона жила в Парижі, говорили, ніби він комуніст. Цю оселю взяв на особливу прикмету.
— Комуніст? Це вже щось конкретне. А будинок у них великий?
— Як і всі тут, — на дві кімнати з кухнею. Але розташований він далеко — край села, під самісінькою скелею.
— Якраз зручне місце для спостережного пункту! Сідайте в машину, показуйте, де живе мадам Матран.
До оселі, де жила дочка з старою, довелось їхати кілометрів з півтора.
Нарешті під'їхали до невеличкого одноповерхового будиночка, що боком тулився до скелі.
— Ви, Базель, залишайтеся в машині, а ти, Курт, вийди. Генріх кинув погляд на вікна і побачив в одному з них перелякане обличчя старої жінки.
— Курт, — тихенько сказав Генріх, — коли я зайду, пильнуй, щоб з будинку ніхто не вийшов. Коли хто тікатиме — вистріли в повітря. Стріляти в людину категорично забороняю. Зрозумів?
— Так точно.
Генріх засунув руки в кишені плаща, стиснув там рукоять пістолета і попрямував до вхідних дверей.
Їх відкрила жінка років тридцяти п'яти, в якій Генріх відразу пізнав сестру мадам Тарваль. Він уклонився, але жінка мовчки відсторонилася, даючи німецькому офіцеру змогу пройти. В передпокої, крім вхідних, було ще двоє дверей. Генріх штовхнув ногою найближчі. Одного погляду було досить, щоб переконатися — в цій маленькій кухні нікого немає. На столі стояв немитий посуд.
«Три глибоких і три мілких тарілки», — відзначив про себе Генріх, штовхнув другі двері, так само не витягаючи рук із кишень. Кімната, куди він зайшов, була досить велика, з трьома вікнами на вулицю. В плетеному кріслі біля стіни, просто вікон сиділа бабуся. Вона тримала в руках панчохи і спиці для в’язання, але руки її так тремтіли, що спиці раз у раз дзенькали, чіпляючись одна об одну.
Мовчки пройшовшись по кімнаті, Генріх заглянув у другу — значно меншу, де стояло два ліжка. Одне з них було розкрите, подушка зім'ята.