І один у полі воїн
Шрифт:
— Ви хочете натякнути на те, що і зараз я вам завадив? — на обличчі Генріха можна було прочитати явне розчарування. — А я сподівався, що ми можемо посидіти, навіть захопив з собою кілька пляшок коньяку.
— Бароне, дорогий! Невже я прямо не сказав би, коли б ви приїхали невчасно? Адже ми друзі, а між друзями не повинно бути церемоній. Гер Заугель, замкніть, будь ласка, двері і накажіть, щоб мене не турбували. А де ж ті чарівні пляшки, Генріх?
— Вони в машині. Накажіть принести їх сюди, і хай захоплять пакунок з лимонами
— Яка завбачливість! Зараз доручу ад'ютанту… хоча ні, вийде незручно. Гер Заугель, не в службу, а в дружбу, візьміть самі і тягніть до моєї кімнати. А я поки все приготую. Прошу, Генріх, проходьте сюди!
Міллер відкрив двері до суміжної кімнати, яка правила Міллеру і за спочивальню, і за їдальню в ті дні, коли він затримувався в гестапо. Крім широкого дивана з подушкою, тут стояв невеличкий столик і буфет.
— Обійдемося без послуг денщика, так буде інтимніше, — говорив Міллер, розставляючи чарки і тарілочки.
— Це добре, що не буде сторонніх, бо сьогодні, здається, і я добре нап'юся. Такий настрій, хоч вовком вий!
— Що й казати, веселого мало…
— І заслати ж нас в таку глушину! Ні розваг, ні веселощів, — поскаржився Генріх.
Міллер двозначно посміхнувся.
— А як же мадемуазель Моніка? Вже набридла?
— То-то й воно, що не встигла набриднути! Як кожна порядна дівчина, вона на наші взаємини дивиться дуже серйозно, значно серйозніше, ніж я хотів би. З нею без цієї прелюдії — зітхань, упадань — не обійдешся! А я не хочу привертати уваги відвертим залицянням. Ви, можливо, не знаєте, але я маю наречену, з якою найближчим часом маю обмінятися перснями.
Увійшов Заугель і поставив на стіл пляшки. Міллер від задоволення прицмокнув.
— Тоді перший тост за вашу наречену! Але, Генріх, хто вона, ця майбутня баронеса?
— Лора Бертгольд.
— Донька генерал-майора Бертгольда? — перепитав Заугель. — Чудова партія! — Блакитні очі лейтенанта сяяли, ніби він сам мав одружитися з дочкою Бертгольда.
Міллер поздоровив Генріха стриманіше, але підкреслено поштиво.
— За майбутню баронесу Лору фон Гольдрінг! — проголосив він урочисто, піднімаючи чарку.
Всі троє дружно випили. Генріх негайно налив ще по чарці.
— Ну, тепер, бароне, вам сам бог звелів переходити на роботу до нас. Ви зв'язані з генерал-майором подвійними узами, і для вас він зробить усе! Це каже вам ваш друг, старий контррозвідник, який трохи розуміється на тому, як треба робити кар'єру!
— Гер Міллер має рацію, — підтримав Заугель. — Уявіть, як би ми втрьох чудово працювали разом!
— Ми з Гансом уже говорили про це… Стривайте, наллю ще по одній, бо не годиться, щоб чарки стояли порожні!.. Так от, ми з Гансом уже говорили, і я йому висловив свої сумніви. Боюсь, що в мене не вистачить хисту до цього. А робота в гестапо потребує спеціальних здатностей, я б сказав — навіть таланту.
— Ви маєте рацію, — охоче
— Гер Міллер дає вам чудесну пораду, бароне! Взяти мене — я всього третій рік працюю в гестапо, а навіть не уявляю, як би жив, коли б довелося змінити місце роботи, — признався вже трохи сп'янілий Заугель.
Коньяк починав діяти. Рум'янець на ніжних щоках Заугеля ставав все яскравішим, блакитні, аж сині, очі посоловіли. Міллер був тверезіший, але й він уже розстебнув комір сорочки і все частіше витирав хусточкою спітніле чоло.
— Заугель природжений слідчий! — підтвердив Міллер. — Він може з ранку до вечора продовжувати допит, а свого доможеться. Він поет допитів, коли можна так висловитись!
— Але поетові потрібне натхнення, а воно, кажуть, приходить не щодня, — зауважив Генріх.
— О, тоді ви не розумієте сенсу нашої роботи, бо саме вона і породжує натхнення! Вона п'янить мене, як цей коньяк. Ні, брешу! Хіба можна зрівняти звичайне сп'яніння з тонкою насолодою відчуття своєї цілковитої влади над людиною?
Прикинутися наївним, поблажливим, дати допитуваному — відчути, що він вислизнув з пастки, і раптом одним ударом захлопнути її перед самим його носом! І різко змінити тактику: приголомшувати його, не даючи часу опам'ятатися, примусити впасти перед тобою ниць, благати, кричати, цілувати руки! О, в такі хвилини справді почуваєш себе надлюдиною!
— Бльонде бестіє! — п'яно розреготався Міллер.
— О, Ніцше — мій бог! Він вилікував нас, німців від слинявого ідеалізму. Хай гине людина, сотні, тисячі, мільйони людей в ім'я надлюдини! Чого ви на мене так дивитесь, бароне?! Ха-ха-ха! Ви боїтесь переступити межу, що відокремлює людину від надлюдини? Один-два допити, і ви переконаєтесь, що це не так важко, якщо ви народилися справжнім аристократом духу, а не жалюгідним рабом!
Заугель все дужче п'янів. Його золотисте волосся розсипалося, очі почервоніли, пухкі губи розтяглися в глузливу посмішку, довгі пальці випещених рук то судорожно стискувались у кулак, то знову повільно розгиналися.
Генріх ледве стримував себе, щоб не жбурнути пляшкою у голову цього «аристократа духу».
— Так приймаєте мою пропозицію, Генріх? — запитав Міллер, якому набридла п'яна балаканина свого заступника.
— Я мушу порадитись з батьком. І коли він дасть свою згоду, то, сподіваюся, втрьох ми якось умовимо генерала Еверса відпустити мене до СД.
— Я певен, що гер Бертгольд погодиться і навіть благословить. Так вип'ємо за його згоду! І за те, щоб ми швидше побачили тут, у Сан-Ремі, баронесу Лору Гольдрінг! — підняв свою чарку Міллер.