І один у полі воїн
Шрифт:
Відкинувшись на спинку стільця, Генріх з цікавістю слухав старого.
— От ви понюхали сніданок і відсунули його! Погано тхне! Не звикли до такого? А знаєте ви, що я своїй хворій Еммі не можу принести додому навіть пари яєць! Знаєте про це? Ви мені обіцяли весь світ, а я подихаю з голоду, мені нічим прогодувати сім'ю… Ви загарбали Австрію, для цього було досить кількох загонів поліції, ви полонили продану Чехословаччину, і це вам запаморочило голову! Ви ще в Росію сунулись. Вам її землі, її хліба захотілось? А де мій Гельмут? Де мій син єдиний, я вас питаю? На якого біса мені потрібен отой Сталінград? Хто поверне мені сина? Хто? Ну, чого ви втупили в мене очі? Думаєте, я злякаюся? Та плював я на вас! Ви забрали в мене єдиного сина, моя дружина зараз конає, а ви хочете, щоб
— Ви вже скінчили? — спокійно запитав Генріх, озираючись на буфет. І офіціантку, і власника ресторану, що визирнув було з задньої кімнати, мов язиком злизало, — почувши крамольні вигуки старого, вони сховалися.
— Ні, я сказав ще не все! Я не сказав ось чого: я ніколи не був комуністом, але тепер, коли зустріну де друзів Тельмана, за три кроки перед ними капелюха зніму, прощення проситиму, що не послухав їх, а повірив вам. Брехуни!
Генріх постукав ложечкою об блюдце, розплатився з офіціанткою і вийшов.
«Почалося! Почалося похмілля! — думав Генріх. — Ось перші наслідки битви за Сталінград. Хай сп'яну, хай з горя, що його син загинув десь у приволзьких степах, але цей звичайний німець вже починає прозрівати, він говорить у вічі офіцерові такі речі, про які на початку війни навіть подумати не насмілився б!»
З почуттям полегшення сів Генріх у поїзд, щоб їхати до Мюнхена. Цього разу йому не пощастило дістати окреме купе. Поїзд був переповнений офіцерами. Частина з них їхала на Східний фронт. Усю ніч у вагоні пили, горланили улюблену «Лілі Марлейн». Але веселощів не відчувалося — було відчайдушне бажання заглушити страх перед Східним фронтом, куди їхали, як на смерть…
О четвертій ранку поїзд прибув до Мюнхена. Генріх зайшов поголитися і вирішив негайно їхати до Бертгольда, пам'ятаючи, як невдоволена була фрау Ельза, коли минулого разу він спинився спочатку в пристанційному готелі.
А тим часом подружжя Бертгольдів, а найбільше сама Лора, багато дали б, щоб Генріх фон Гольдрінг не приїздив до них саме зараз. Сьогодні і в найближчі дні приїзд Генріха був більше ніж невчасний. Це розуміли всі, а найбільше сама наречена. Як картала вона себе за те, що поїхала на цю прокляту ферму! Та хіба ж могла вона сподіватись, що все станеться так — фатально по-дурному.
Після минулого приїзду Генріха батьки Лори почали поблажливіше ставитись до всіх примх своєї одиначки. Що не кажи, а Лорхен уже мало не баронеса! Хоч офіціальні заручини ще не відбулися, але Бертгольд слово в слово переказав свою розмову з Генріхом дружині й доньці, ті в свою чергу розповіли про почуття барона друзям і знайомим, і чутка, що Бертгольдам пощастило блискуче влаштувати свою дочку, швидко поширилась. Фрау Ельзу і Лору знов почали запрошувати до салонів, двері яких раніше так неохоче перед ними відчинялися. Пиху Лори безмежно тішила така повага, а ще більше заздрість подруг. І вона стала триматися солідніше і рівніше, вибагливо переглянула свої старі знайомства, а з Бертіною, яку ще так недавно ставила для себе за взірець у всьому, під тиском матері і зовсім порвала будь-які взаємини.
Так, Лора раділа з того, що незабаром стане баронесою, і нетерпляче чекала цієї знаменної події, посилено готувалася до неї. Весь вільний час вона віддавала тепер тому, щоб приготувати свій посаг. Її аж ніяк не задовольняли ті старомодні речі, які ховала по шафах, скринях, комодах фрау Ельза для своєї доньки. Як оці простирадла з звичайного льняного полотна вона постеле на своє подружнє ліжко? Або одягне на себе нічну сорочку з таким грубим вишиванням? Хіба можна пошити пристойну сукню з цього шовку, що мало не піввіку лежить схований на самому споді скрині? А для чого ж тоді тонке голландське полотно, брюссельські мережива, французький панбархат! І Лора бігала по крамничках, де з чорного ходу можна було купити всі ці речі, дорікала матері, що батько не привіз з Росії російського хутра
Як посаг за Лорою мала відійти молодому подружжю і горезвісна ферма. Ні, не для розваги їздила тепер сюди її майбутня власниця, а для того, щоб своїм господарським оком перевірити кожну дрібницю, кожне своє розпорядження, спрямоване на розвиток і процвітання цього маленького маєтку. І нагай, колись подарований Бертіною, надто замашний, щоб висіти без вжитку, знову було знято з стіни. Лора пояснила матері, що він чудово доповнюватиме її робочий туалет. Цей туалет був витвором фантазії самої Лори і, виїжджаючи машиною на ферму, вона завжди була зодягнена однаково: коротенька шкіряна курточка до пояса, напівгаліфе, пошите так майстерно, що приховувало надто вже пишні форми майбутньої баронеси, лаковані чобітки з коротенькими халявами, на голові — маленька хутряна шапочка. Фрау Ельза мусила погодитись, що нагай справді добре підкреслює своєрідність стилю цього напівспортивного костюму. Згадки про колишні «розваги» доньки її більш не турбували — адже Лора зараз стала такою врівноваженою, та й заклопотана тепер справами виключно господарськими. Справжня німкеня, яка дбає не тільки про своє затишне гніздечко, а й про те, чим живиться цей затишок!
І Лора, дійсно, деякий час стримувала свої дивні нахили. Та в міру того, як збільшувався час розлуки з нареченим, вкорочувалось і її терпіння щодо тих «ледащиць», які так нехтували інтересами своєї володарки. І нагай цьвохкав усе частіше, з усе більшим жахом чекали бідні полонянки появи ненависної постаті їх господині.
Особливо люто карала фрейлейн Бертгольд тих, хто хоч раз дозволив собі зневажити її особу чи то непослухом, чи то посмішкою, або навіть поглядом. Коли фрейлейн вперше з'явилася на фермі в своєму спортивному костюмі, одна з дівчат, сімнадцятирічна Мариня Бриль, не витримала і тихенько пфиркнула в кулак. Лора зробила вигляд, що нічого не помітила, але цілий ранок вишукувала слушної нагоди, щоб помститися за образу. Нагода ця наспіла дуже швидко: несучи воду для запарки кормів, дівчина спіткнулася і впала разом з відром, та так невдало, що ошпарила собі руку. Не встигла вона підвестися з землі, як знову впала, збита з ніг ударом нагая. Відтоді Лора ніколи не випускала з поля свого зору тоненьку дівочу постать, що, згинаючись під тягарем двох величезних відер, цілий день тягала чи то воду, чи то корми. Ошпарена рука дівчини не гоїлась, бо щодня на роботі роз'ятрювалася знову, і Марині все важче було не те що працювати, а й пересувати ноги. І нагай звивався над нею щодня і падав на плечі, спину, хвору руку.
Знесилена тяжкою роботою, болем, постійними катуваннями, дівчина майже втратила розум. Почувши довгий гудок автомашини, вона починала тремтіти, немов її била пропасниця, ховалася за спини подруг, намагалася не потрапляти на очі фрейлейн. Але та однаково її знаходила, де б Мариня не була. Полювання за дівчиною перетворилося для Лори у своєрідну, сповнену азарту гру, де ставками були Лорина незламна воля і мовчазний опір усіх дівчат, що намагалися будь-що врятувати життя своєї нещасної товаришки.
Одного ранку Мариня зовсім не могла стати до роботи, і подруги вирішили сховати її на час приїзду фрейлейн. У кімнаті, де парились корми, за великою плитою, на якій кипів окріп, вони накидали купу хмизу, закривши ним зіщулену постать хворої. Але Лора, не зустрівши своєї жертви, пішла на розшуки і відразу зрозуміла, що за хмизом хтось ховається. Це була непокора, бунт, нечуване зухвальство! О, цього разу вона їм доведе, що вони у цілковитій її владі! Хоча б для цього довелося на смерть забити оту неробу, що навмисне покалічила собі руку. Розкидавши ногами хмиз, Лора щосили замахнулася нагаєм. І це був єдиний випадок, коли він не впав на спину бідної дівчини. Одна з полонянок, вже літня жінка, що найближче стояла до плити, не тямлячи себе від жалю до нещасної Марині, збила з ніг фрейлейн і, схопивши з плити виварку, хлюпнула окропом на Лорхен.