Ох, цi телепати (на украинском языке)
Шрифт:
Обличчя йому полагiднiло, хлопець подивився на лоджiю сьомого поверху i мимоволi помахав рукою, наче хтось там мiг побачити цей жест. Не заводячи, вивели мотоцикли на вулицю. Севине серце билося в радiсному ритмi: незнайомка похвалила його, це - раз, а друге - вдалося приструнити самовпевненого верховода. Едик деякий час хмурився i сопiв, але до суперечки в них не дiйшло, гасали один за одним, поки зовсiм звечорiло i Київ осяяли гiрлянди вогнiв. Прощаючись, Едик не втерпiв:
– Слухай... ти справдi її "чув"? Менi й досi не вiриться...
– Кажу - справдi.
– Смагляве обличчя
– А чому ж я...
– Не знаю, - здвигнув плечима Сєва.
– Може, настроєний не на ту хвилю.
– Дивно, це дуже дивно, - помiркував Едик.
– Це ж виходить... телепатiя! Так? Зажди...- Вiн тяпнув себе рукавицею по чолу.
– Можна ж перевiрити! I як це я зразу не згадав? У мене ж є хороший знайомий, ми iнколи в шахи граємо...
– А до чого тут шахи?
– Вiн працює в науково-дослiдному iнститутi... от не пригадую в якому... Зв'язано з бiологiєю, психологiєю... Так вiн часто заводить балачку про цю саму телепатiю та ще пара... пара...
– Парапсихологiю?
– Так, саме телепатiя i парапсихологiя - це його коник. Я йому розкажу про тебе, обов'язково. I про ту твою... невидимку.
Сєва поморщився: помiж них двох (мав на увазi себе i дiвчину) вплутається ще один... Та хiба Едика спиниш? Ех, i навiщо вiн похвалився?..
Помiтивши кислу гримасу на обличчi товариша, Едик вигукнув:
– А що? Вiн перевiрить!
– Навiщо ж перевiряти, коли я й так знаю?
– Ну, це ще не факт... Може, тобi причулося, може, в тебе тi... як їх... слуховi галюцинацiї. Є такi...
– хотiв сказати: хворi, але спохопився, - такi люди, що чують "голоси". Сам бачив - iде i розмовляє.
– То ти вважаєш, що я вже того... з глузду з'їхав?
– перебив Сєва.
– Та нi, просто цiкаве явище, якщо ти, звичайно... коли це справдi.
– Ну, добре, давай твого науковця, - бадьорим голосом сказав Сєва i подумав: "Може, й вiн нiчого не почує та й вiдчепиться".
II.
Федора Липського провели на лоджiю, де в шезлонгу сидiла, розслабившись, заплющивши очi, чорнява дiвчина. Призахiдне сонце, вже не таке пекуче, як удень, освiтлювало їй лице i майже всю постать. Липському досить було одного побiжного погляду, щоб скласти собi уявлення про дiвчину. Гарнi засмаглi ноги, i вся постать, видно, струнка, обличчя хлопчакувате, трохи грубе, як для дiвчини. Навiть легенький темнуватий пушок на верхнiй губi помiтив.
– Це до тебе, Полю... науковець.
Сказавши так, лагiдна лiтня жiнка (Липський подумав, що це мати) причинила склянi дверi та й пiшла в квартиру.
Дiвчина розплющила очi i, побачивши ще молодого кремезного чоловiка, зашарiлася, осмикнула сукню на колiнах.
– Ви, отже, Поля, а я - Федiр Липський.
– Вiн ступнув до неї енергiйно, потиснув руку i без церемонiй сiв на розхитаний стiлець, який заскрипiв i мало не розвалився.
– Обережно, впадете...
– усмiхнулась дiвчина.
– Нiчого, я не скляний!
– i собi усмiхнувся Липський.
I через кiлька хвилин уже розмовляв з Полею, як давнiй знайомий.
– Найперше, я хотiв пробачитися за мотоциклiстiв. Хлопцi захоплюються i часом не зважають... Он вони там стоять пiд каштаном...
Поля пiдвелася i, трохи перехилившись через перила,
– Ну й ревучi ж їхнi мотоцикли, - хитнула головою, знову сiдаючи в шезлонг.
– Повiрите, голова розколюється! А я ще нездорова...
– Цiлком подiляю твоє обурення. Часто мотори ревуть зовсiм без дiла, вхолосту. Ось я проходив мимо гастроному - навпроти входу стоїть парковий трактор, мотор гуде, аж кабiна трясеться, з труби валить дим, а водiй зайняв чергу за ковбасою... А спитайте: "Чому не заглушив?" То ще й обуриться: "Нащо? Я зараз iду!" Отак i пускають за вiтром державне пальне, та ще ж i повiтря отруюють.
– Ого, ще й як!
– Ну, ти хоч хлопцiв добре вiдчитала! Тобто цього... Сєву, Едик не чув.
– Вiдчитала?
– здивована Поля аж подалася вперед.
– Коли? Я ж не виходила...
– А подумки? Сєва твердить, що чув, як ти просила заглушити...
На Полиних щоках з'явилися рожевi смужки.
– I що ж вiн чув?
– Вiн каже, - вимовив з притиском Липський, - що дiвчачий голос попросив припинити ревище, ну, тобто заглушити мотор. Хлопець дуже здивувався: чув голос, а поблизу нiкого не було. Наступного дня вони вже з'явилися удвох з Едиком, це мiй приятель, щоб пересвiдчитись, розумiєте, i ревнули двома моторами...
– Говорячи, Липський уважно стежив за виразом Полиного обличчя. Дiвчина нiяковiла, прикушувала нижню губу - чи то щоб не розсмiятись, чи щось пригадуючи.
– I цей самий Сєва знову почув твоє звертання...
– А звiдки вiн узяв, що це я?..
– До них лiкар пiдходив...
"От дивина... "Почув". Той хлопець "почув". А я ж тiльки в думцi... Що ж це зi мною трапилось? Ранiше такого не було..."
– Так було таке чи не було?
– раптом спитав Липський.
Поля здригнулась. Невже й цей "чує"? Мабуть, нi, по ньому не видно. Але настирливий, чого це вiн допитується?
– А ви...
– примружилась Поля.
– Що ж тут такого?..
– Я тобi поясню...
– Липський аж подався вперед, i стiлець пiд ним знову загрозливо зарипiв.
– Бачиш, якщо це мало мiсце, так би мовити, фактично, то... В тебе яка освiта?
Полине обличчя пересмикнулося.
– Та от хотiла вступити в Iнститут народного господарства... Не вистачило пiвбала... Уявляєте? Це мене так пiдкосило... Ну, як я тепер додому повернуся? Я з Батурина, а тут - у дядька i тiтки.
– Стреси дуже небезпечнi. Тiльки спорт - надiйний засiб...
– Лiкар каже, якийсь невроз. Якби дядько не дiстав iндiйської трави (у нього друг - моряк), то не знаю, чи й пiдвелася б...
– Так-так, це дуже цiкаво, - закивав головою Федiр.
– Якщо в тебе, Полю, виникли такi здiбностi...
– Якi? Про що ви говорите?
– Ну, як би тобi популярнiше... У вас iз цим Севою встановився зв'язок...
– Який зв'язок?
– У Полi аж брови пiдскочили.
– Я його й у вiчi не бачила, того Сєву!
– Оце ж то й цiнно, що на вiдстанi! Зв'язок телепатичний.
– А-а...
– полегшено вiдiтхнула дiвчина.
– Хiба що так.
– Отож, якщо це справдi, так би мовити, в дiйсностi, то... не журися за тим iнститутом. Я влаштую... Будеш у нас... молодшим науковим працiвником!