Оксамит нездавнених літ
Шрифт:
Прошу хор Леопольда Ященка, перекриваємо рух. Ми тримали в блокаді трасу Петербург-Сімферополь дві години. З обох сторін колони стояли по п’ять кілометрів. Що там робилося, що там робилося, скандал... До вечора нас протримали. Потім вони застосували силу, розтягнули нас. У цивільному люди підійшли, мене вивели, кинули у міліцейську машину, мали вивезти за межі області. Кажу: “Хлопці, що ви робите? Це ви міліція чи ні? Скандал з народними депутатом”.
Врешті-решт ми домовилися, мене в Чернігів міліція завезла. Автобуси вивезли за межі області... Але що цікаво: доки цей скандал був, ювілей Чернігів припинив відзначати-усі плакати познімали...
Потім демонстрація. Йдемо повз обком партії. Обком охороняли 300 міліціонерів. Ми підходимо, вони вискакують в одну шеренгу, потім у другу, в третю... Що робити? А в колоні було близько 20 тисяч чоловік. У Чернігові такої демонстрації ні “до”, ні “після” не було. Проходимо, я зупиняюся і в мегафон: “В обком партії-плювати”! Начебто розбишацька така ідея, але за нею серйозний зміст. Колона пройшла, поплювала на обком.
Потужна демонстрація показала владі настрій людей, а введення надзвичайного стану в області нічого б не дало.
Вінниця, Вінниця... Округ товариша Рябоконя, другого секретаря Вінницького обкому партії. А туди я поїхав з тієї причини, що Рябокінь презентував у Верховній Раді проект закону, який обмежував права народних депутатів. Суть його була такою: народний депутат України не має права їхати в інший округ. Я прошу слова на сесії і заявляю, що першого грудня приїду у Ваш округ, аби перевірити на собі, як працює цей закон. Я сказав, а радіо рознесло, тому що була трансляція. Куди мені було дітися - мусив їхати.
– Ідея закону зрозуміла: заборонити виїжджали на Східну Україну, аби не поширювати демократичні ідеї і не дати зустрічатися з людьми народним депутатам із Народної ради.
– Це вже потім я дізнався, що зібралася перед першим грудня сесія місцевої ради і прийняла рішення про мораторій на будь-які заходи. Це фактично надзвичайний стан, який проіснував 11 місяців. Я пішов, оформив відрядження на Вінниччину, підписав мені В.Дурдинець, заступник голови Верховної Ради.
Перед цим у Верховну Раду мені прислали місцеве рішення - категорично проти приїзду. Були телефонограми на зразок: бандерівці, ми не хочемо вас бачити.
Але я мав відрядження, приїхав 30-го числа, заночував у Вінниці. Вранці два автомобілі вирушають у дорогу. Ну, “хвіст” був, при під’їзді до межі Барського району мисливці стояли озброєні, чоловік 15 з собаками, при в’їзді у Барський район - пост міліцейський, який перевіряв документи. Перевірили мене, по рації передали, що я вже у межах їхнього володіння. В’їхали в село Лука-Барська. Зупиняють машину, дорогу перекрито. Трактор на дорозі, вантажівка, три автомобілі, “мисливці” в куфайках і з міліцейськими лампасами: “Ви куди їдете, ану виходьте...”
Ми вийшли поблизу кафе, біля якого побачили музичні інструменти.
Запитали про цей оркестр, а нам кажуть, що тут бандерівців чекають. Дванадцята година, ансамбль бере духові інструменти і починає грати похоронний марш.
І тут сутичка... Нас не б’ють, а просто валять і за ноги хапають, хочуть волокти. Я не розгубився,
Нас у спину виштовхують, щоб ми їхали. У нас болотом кидали, жінки з ферм поприходили... що хотіли, те говорили.
Пішли до міліцейського поста, аби у міліції захисту просити. Черговий набирає по рації номер і когось викликає... Ми зо два кілометри відійшли, аж тут ветерани під’їжджають. Попереду “ветеран”, старець уже, який каже: “Убирайтесь вон с этой нашей родины, бандэры, убирайтесь!”. То мене, який народився тут, виганяє ця захожа людина.
Знову дужі чоловіки нас у “роботу” беруть... Думав, що нам уже кінець буде. Не знаю, скільки били... І моїх друзів били. Потім зігнали в машину... Водії ледь їхали, у машинах щось там поскручували.
Місцева компартійна преса події, звісно, перебрехала, центральна також перебрехала, а волинські писаки-засранці переписували те, що подавали з центру. Я не прошу вибачення за термінологію, бо вони того вартують.
Потім відкрили кримінальну справу, яка закінчилася тим, чим і повинна була закінчитися: крайніх немає. Оце такі згадалися епізоди. Мені не соромно за жоден свій крок.
ПАЛАЛА МАШИНА, ПАЛАЛА...
Бесіда з народним депутатом України
дванадцятого скликання А.І.Бондарчуком.
– Андрію Івановичу! Ваші публікації у 80-х роках ще й досі па пам’яті у волинян. У них вперше журналіст насмілився покритикувати секретаря обкому, одного з провідних секретарів, який до того ж накинув оком на посаду першого, “гауляйтера ” Волині. Думаю, що багато людей не знає, наскільки це було непросто. Повернімося до цих публікацій.
– То був 1987 рік. Уперше з’явилася можливість щось вільніше сказати ми написати. А відколи я ступив на журналістську стежку, то в мене до влади - ні, так би мовити, державної-номінальної, ні партійної – реальної - не було симпатії. Я завжди відстоював справедливість, я вийшов, як кажуть, з поліської глибинки. До речі, ми з Ю.А.Ярощуком, покійним головою облвиконкому, земляки. Наші хати стояли неподалік. Цікаво, що ми - депутати з одного хутора, з одного села. Мені казали, що був ще один депутат, посланець у польський Сейм Бондарчук. Якщо це так, то маємо феномен.
– Три депутати двох держав з одного хутора.
– Так. Навіть трьох держав, бо це за Польщі було. А тепер про те, чому я пішов супроти влади...
Я бачив, як жили мої батьки. Колективізація відбувалася на моїх очах. Тричі їздили до нас, щоб ми перебралися з хутора в село. На третій раз приїхали два вози: годі, ми вас попереджали. Здерли дах, розвалили комина, зруйнували все - живіть, як хочете. А в матері п’ятеро дітей. Гостре несприйняття несправедливості в мене залишилося на все життя...