Оксамит нездавнених літ
Шрифт:
– Багато самовідданих і мужніх людей робили оксамитову революцію на Волині. А Вам особисто з ким найбільше доводилося іти, працювати?
– На мою думку, найбільш активну участь брали в ті часи Михайло Тиский, Олександр Гудима, покійний Олександр Юрченко, Євген Шимонович, Мелетій Семенюк, Микола Коц, Іван Писак, Микола Кумановський з дружиною, Зоя Навроцька, Клава Корецька, потім Середа, на той час Ви теж немало зусиль доклали, тоді Полісся розбурхали в першу чергу, Катерина Шаварова, велика працівниця Любов Максимівна Ганейчук, Юрій Сачук, Людмила Філіпович та багато-багато інших людей, жертовних і водночас звитяжних.
Ось хоча б мітинг у Горохові. Тоді я і В.Вдовиченко пішли на автостанцію, а О.Гудима з Р.Тимощуком, керівником Спілки незалежної української
Як тільки це дізналися, кажу до В.Вдовиченка:
– Василю, тримай сумку з мегафоном, іди піднімай людей, а я піду в міліцію, просто в їхнє лігво.
Приходжу в райвідділ... Стоїть О.Гудима, з кишень усе вивернули, руки по швах, сорочка розстібнута. Заходжу, а там стоять двоє в чорних плащах... Тичу їм у писок паспорт: “Я - член української Гельсінської спілки. Наші люди вже телефонують в Організацію Об’єднаних Націй, у Москву та у Київ, зараз буде знати весь світ, що ви тут робите”.
Я пішов до О.Гудими,а вони кричать:
– Забирайте його!
Забрали нас в кабінет і давай там лекцію читати: горохівчани - то міщани, а вони на мітинг, мовляв, не прийдуть. А потім дивлюся, як забігали всі на задньому дворі. Що ж таке там робиться? Двері відчиняються, нас виводять. О.Гудиму повели першим... Він виходить у вестибюль, а там - тисяч з п’ять народу стоїть. О.Гудима аж підстрибнув. Стільки людей, люди скандують, усе! Свист, наші менти розбіглись як щурі. Ми виходимо з людьми на площу, весь райком зирить з-за шторок. А керівництво райкому нумо старатися, мовляв, то буржуазні націоналісти, вони в криниці людей кидали.
Я кажу, шановні, який же я український буржуазний націоналіст? Я за паспортом росіянин. А М.Башинський, який стоїть поряд, теж дістає документ - він поляк за паспортом. Аж щелепа відвисла у секретаря райкому... Не знають, що робити, адже вони ждали націоналістів буржуазних. А потім секретар як скочив: хто за Леніна, хто за партію - за мною! Але його не почули чомусь, не зрозуміли. І, коли він пішов сам через натовп, багато тумаків отримав у спину. Пройшов стройовим кроком до універмагу, підняв голову, став по команді “Струнко!”.
Минула хвилина, і я звернувся до людей: подивіться, що за смішний чоловік там стоїть. Народ як розвернувся-ото реготу там було. Секретар спочатку був синій, потім білий, одне слово, всіма барвами веселки мінявся від злості.
Як тільки побачили голови колгоспу, що їхній лідер одиноко стоїть там, бігом за ним теж стали поряд. Але то вже було пізно. Люди, побачивши той цирк, сміялися.
Нас тоді проводжали як найпопулярнішу футбольну команду - на руках несли до автостанції. І журнал “Пам’ятки України” розірвали в мене по сторінках, щоб прочитати щось таке, чого не пише їхня районна газета.
Уклін вам, побратими по боротьбі!
НАРОДНОГО ДЕПУТАТА ЗУСТРІЧАЛИ ВРОЧИСТО. ПОХОРОННИМ МАРШЕМ
Бесіда з народним депутатом
дванадцятого скликання О.В.Гудимою.
– Я хочу просити Вас, Олександре Васильовичу, пригадати кінець 80-х - початок 90-х років. Сьогодні демократів дуже багато, сьогодні майже всім дозволено бути демократами, висловлювати свої думки, а тоді лише одиниці реально йшли проти існуючої потужної влади. Вона не мала соціальної підтримки, але вона мала величезний насильницький апарат. І я хотів би просити розповісти про ставлення цієї насильницької машини до тих людей, які піднімали Волинь, Україну, ставлення міліції, судової влади.
– Це треба, як кажуть, маленький ліричний відступ зробити. Може, не в хронологічній послідовності, але порівняти події.
Так, я народився не на Волині - Вінницька область, Немирівський район, село Вишківці. Село, як і люди, й понині віддалене від проблем суспільних. Я пішов вчитися в Харківський державний університет уже після армії. І навіч зіштовхнувся там з супротивом тільки тому, що я спілкувався українською мовою. Мене прозвали бандерівцем.
Але якраз саме це, можливо, й утвердило мене у власній
Знову парадокс: дружина роботу отримала, а у мене роботи нема. Оскільки я член партії, то пішов у міськком й мені запропонували роботу в9-й школі-російській,як не дивно.
У позитив собі зараховую те, що в цей час мав постійне бажання вчитися, будь-чому. Одразу в 1980 році вступив до університету марксизму-ленінізму на факультет теорії і методології ідеологічної боротьби. Паралельно став лектором організації товариства “Знання”.
Мені ніхто не пропонував лекцій, я сам підбирав тематику, сам налагоджував стосунки і за домовленістю ходив читати лекції, от тільки звітувався перед організацією. У 1987 році вступаю заочно до Вищої партійної школи. Паралельно вступаю заочно до Луцького педагогічного інституту на історичний факультет. І все це я якось тягнув: і навчання, і роботу. У Вищій партійній школі в Києві за статусом я найнижчий - викладач педучилища, бо там були доценти, доктори. І ми, уявіть собі, вже тоді вимагали у Вищій партійній школі читання лекцій українською мовою. Виявляється, на той час практично не було жодного викладача, який би міг дві години читати свій предмет українською.
– Потім Леонід Юзьков читав, майбутній перший голова Конституційного Суду...
– Може, то дивацтво - безперервно вчитися... А ще - конфліктувати з владою. Психологічно я був до цього готовий. Конфлікти беруть початок з 1988 року. Я був зі студентами у Херсонській області, ми працювали на збиранні помідорів. З педучилища поїхало 76 дівчаток. Уже підписали договір: з такого до такого часу стільки і стільки зібрати, такого-то числа повернутися, тим більше, що дві дівчинки виходили заміж, було домовлено про весілля і батьки мали на вокзалі чекати дівчат. Ми зробили замовлення на квитки, проте несподівано приходить розпорядження тодішнього Голови Ради Міністрів СРСР М.Рижкова: на 15 днів продовжити термін перебування студентів на роботах. Я відмовляюся, а я старший був, виконати це рішення. З конфліктом припиняю роботу, адже свій обсяг ми зробили. Однак квитків нам не дають... Я виїжджаю в Херсон, саджу всіх дітей на “Ракету”, везу до Кременчука - далі “Ракета” не йшла. По дорозі виходжу на Міністерство річкового флоту, і з Києва нам присилають “Ракету”, якою ми прибуваємо до столиці. У Києві саджаю дітей на потяг і привожу так, як домовилися, здаю дітей. Ми виїжджали власним коштом, тож починаю справу проти керівника радгоспу і забираю ті гроші. Вони отримують суворі догани, парторг і директор радгоспу, і по 22 гривні, стільки тоді дорога коштувала, повертаю кожній дитині. Директор училища лишень казав: на кого ти замахнувся? Сядь і тихенько сиди, не май собі клопоту...
Ще один штрих до формування мого світогляду. 1 січня 1989 року помер мій дід, на 94-му році життя, і ми, онуки, зібралися й поїхали до нього. Йде за труною мій дядько Іван у пригніченому стані й починає мені розповідати. Не про діда, а розповідає мені про дитинство своє.
... То було у 1933-му. По дорозі до школи він заходив до однієї хати... Одного разу побачив жахливу картину: стоїть батько на лежанці, а між ногами тримає його ровесника і ножем відрізає голову. Він вискочив звідти, але й досі не може забути цього страхіття... Дядько кульгає, він інвалід війни, і мені оповідає. Запитую: “А там коло мене, там колись була хата, хто там жив?" - “Жила сім'я, був син, батьки його у 33-му році зарізали і з’їли". Я ці випадки знав, у курсовій роботі в інституті згадував...