Оксамитовий перевертень

Шевченко Наталка

— Гаразд. Зранку в мене було видіння.

Капітан зреагував блискавично.

— Пили?

— Вам дмухнути в трубочку? Я не п’ю на роботі.

Худий, почувши про трубочку, розплився у кривій усмішці. Явно ностальгія. З ДАІ він розпрощався досить давно, та за деякими умовними рефлексами міг взути цілу псарню Павлова.

— А ким ви працюєте? — спитав капітан. Тамара вирішила рубати правду-матку.

— Відьмою, вельможний пане. Я бачила Риту по той бік дзеркала, посеред кривавої калюжі.

— Як цікаво.

—

Мене тішить ваша цікавість. Звісно, якби я побачила її в морі пива верхи на тарані, це було б ще цікавіше, але чого немає, того немає. Безумовно, Рита у великій небезпеці й таки влипла у пригоду, вона цього діла майстер, але вона жива. Я це відчуваю, як відчула б її смерть.

— Угу, угу... вельми пізнавально, — безбарвно повторив капітан. — Відчуття, видіння і все таке інше... Та річ у тім, пані Сотник, що я вам не вірю.

— Особисто мені?

— І вам уроздріб, й усій вашій братії гуртом. Ворожки, віщунки, контактуючі з Космосом, Хроносом чи з хроном городнім — усі ви шарлатани. Нам тільки й доводиться розгрібати тонни заяв оброблених вами лохів.

Тамара хмикнула.

— Зате операм є чим підтиратися, правда ж, Кап-Капе? Чи ви інакше реагуєте на ці сигнали?

— У тому-то й біда, що ми не маємо доказів.

— Оце дійсно біда так біда. Можна сказати, ціле горе. Відсутність доказів зупиняє нашу міліцію, як упиряку свята вода, правда ж?

Капелюшний поморщився.

— Ну, проблема в тому, що цих лохів ніхто сюди силою не жене, — неохоче визнав він. Між рядків чулося «на жаль». — Їх приводить нужда, та хіба ви на це зважаєте?

— На нужду я дійсно не зважаю, громадянине начальник. З цим ідуть до громадського туалету.

— Може, досить недоречного гумору? — пересмикнувся Капелюшний.

— Як скажете. Хто знайшов тіло?

— Діти. Ваші, тутешні, з Вишневого. Гралися і знайшли.

— Хто прибув на упізнання?

— Чоловік покійної.

— Отже, як я розумію, сумнівів немає?

Капітан подивився на Тому з підозрою.

— Щось ви швидко себе опанували.

Нема чого опановувати. Рита жива, чавуннолобий.

— Моя врівноваженість якось стосується справи?

— Ні.

— То продовжуйте.

— Хто тут допит веде? — раптом устряв худий напарник капітана, про присутність якого Тамара вже встигла забути. У Капелюшного зробився такий вигляд, ніби йому спрагло хотілося когось придушити. Тома його розуміла.

— А я й не знала, що це допит. Ви казали, розмова. Як не соромно брехати тимчасово самотній жінці? Ну що ж, тоді на добраніч, дуже приємно було з вами поспілкуватися, викликайте мене повісткою, я прийду, як не матиму справ.

Граціозно підвівшись, Тома рушила до виходу, геть не переймаючись тим, що робитимуть її гості. Капітан зірвався, коли вона вже причиняла за собою двері.

— Постривайте! Невже вам не цікаво, на підставі чого вирішили, що знайдене

тіло то Маргарита Козодуб?

— Не цікаво. Я й так знаю, що без підстави тут не обійшлося. Не інакше як Вітьок стукнув куди слід, що Маргарита пропала, ще й убитого горем чоловіка на біс зіграв, а далі все просто. Шрам від апендектомії або трішечки надщерблений лівий верхній клик... хіба ні?

— Хе... Майже вгадали. Від зубів там мало що... — тут Капелюшний загнувся, але щадити її почуття разом з вухами було пізно, тому він продовжив, — лишилося. Дійсно, шрам від апендициту і велика родима пляма на спині, під правою лопаткою, дуже темна, майже чорна, формою нагадує куряче яйце. І площа теж така, приблизно...

Тома озирнулася. Сказати цьому гарненькому менту, що три місяці тому ніякої плями на спині у Рити не було, чи не варто? Кому це знати, як не їй — сауни, пляжі, басейни, купальники, відкриті по «далі йде нога», або й нерідко топлес, а ще треба бути сліпою, щоб не помітити бодай крихітну родимку, розминаючи подрузі плечі. Тамара сліпою не була, а мова йшла про цілу пляму, тому вона вже роззявила рота і...

Хутко закрила його, удавши, що позіхає.

Їй раптом стало цікаво, якими мотивами керувався Віктор, «упізнаючи» чуже тіло як свою жінку? Він що, уперше його бачив?

Таке могло трапитися з будь-ким, тільки не з Козодубом — не з цим блудливим псом, що не тільки носа пхав під чужі спідниці, але й дружину не забував. Здається, секс із ним був тією єдиною причиною, з якої Рита терпіла свого Вітька.

— А можна й мені прийти на упізнання?

— Боюся, що ні. — Капелюшний теж підвівся, хоча ніби нікуди не поспішав — вочевидь, він належав до тієї реліктової породи чоловіків, чия будова хребта фізично не дозволяє їм сидіти в присутності жінки, котра стоїть. — По-перше, немає потреби...

— А по-друге?

— А по-друге, це не для жіночих очей.

Голос капітана звучав співчутливо й лагідно. Голос ката, що запевняє: «Тобі не буде боляче». Облуда. Не можна вірити катам.

— Нагадую ще раз для тих, хто на панцернику: я лікар.

— Але ж не різник?

Якусь мить вони насторожено мовчали, схрестивши погляди, як мечі. Капітан капітулював першим, однак і в Томи від напруження на чолі виступили бісеринки поту. Облизавши пересохлі губи, вона хрипко спитала:

— Що, все так кепсько?

— Справді жахливо. І останнє. Пані Тамаро, скажіть, чи ви часом не знаєте, де може бути медична картка потерпілої?

Потерпіла. Тіло. Громадянка Козодуб — про кого все це? Не про її Тусю, смішливу, добру, милу... Як же цей міліцейський жаргон знеособлює людей!

— Часом знаю. Рита тримає її вдома, в секретері.

— Завжди?

— Так. Вона не вчащає до лікарів, більше зі мною консультується, але терпіти не може черг і з карткою уникає їх бодай в реєстратурі.

Капелюшний помовчав.