Оксамитовий перевертень
Шрифт:
— У неї вдома картки ми не знайшли.
— А в поліклініці?
— Це не ваше діло! — озвався кощавий зі свого табурета. Та не встигла обурена Тома вголос розповісти, що буває з тими, хто не лікує трипер, як на її питання поспішно відповів Кап-Кап.
— В реєстратурі нам повідали те ж саме, що й ви, — картка на руках. — Капітан поліз у внутрішню кишеню сірого піджака і витягнув звідти візитку. — Ось. Мої координати. Якщо захочете щось змінити у своїх свідченнях... тобто у своїй розповіді, телефонуйте. Або раптом щось станеться...
— Наприклад, Рита воскресне?
— Оце навряд чи. Знаєте, може, гріх таке казати, та добре, що її... що мати потерпілої
Щелепа Томи гойдалася на рівні її ж золотих сережок-бурульок ще довго після того, як за операми закрилися двері. Не було сенсу питати, звідки вони взяли, що тьотя Клава, сто двадцять кілограмів правдивого живчика, відійшла у кращий світ поперед своєї доньки. Ясний перець, Вітьок сказав. Але навіщо? Невже не тямить, що від подальшого розслідування — а воно обов’язково буде — його брехня спливе, мов шумовиння? Невже він аж такий відсталий? А шумівка з капітана добра, і сам він не з тих, хто шукає вчорашнього дня, скільки б не кліпав небесними очима, а розуму не сховає. Мати такого ворога — небезпечна розкіш, брехати йому у вічі — глупство, а змушувати сумніватися в тобі — просто ідіотизм. Утім, те, що Віктор або дурний, або розуму не має, Тамара знала давно. Як знала й те, що навіть дурень не бреше без причини — принаймні, міліції.
ГЛАВА 5
Не всі йогурти однаково корисні
Відсутність вибору пречудово прояснює розум.
Причини, з яких слід дбайливо приховувати від міліції наявність живої і здорової матері своєї буцімто покійної дружини, Тома проаналізувати не змогла. Просто не встигла. Перш ніж її припущення з цього приводу переросли кривенькі рамки анекдотичної генетичної ненависті до тещ, літня ніч розпластала над землею чорні оксамитові крила. Тамара вирішила прикликати Ритиного двійника. Вона сказала собі: «Так треба!»
Чомусь їй не надто подобався цей ритуал, хоча особливою складністю він не відрізнявся, порівняно з викликом покійника здавався простеньким, місцями навіть несолідним. Йому не передував сорокаденний піст із незмінною одежею, не було ані цвинтарної землі, ані повного відсторонення від усього земного, ані моторошного спокою перед зустріччю з потойбічним — не було нічого особливого. Просто дев’ять церковних свічок на столі, вкритому червоною і чорною тканиною, ладан і верба, зірвана на Вербну неділю. І просто велике бажання довідатися нарешті, куди ж, трясця тьоті Клаві, поділася Рита.
Двійник, тобто дух живої раби божої Маргарити, не проглядався. Не з’явився і дух її як померлої. Від ладану йшов холод, і Тамара швиденько перебрала подумки всі можливі пояснення. Рита п’яна як чіп? Не з її печінкою. Під впливом наркотиків? Не з її мораллю, хіба що силою, але на це не схоже, насильства не чути. Сила завжди пахне, по-різному, але завжди. То що тоді? І тут до Томи дійшло. Захист. Від усвідомлення цього її волосся заворушилось як живе. Хтось поставив захист — і цей «хтось» зараз контролює Ритину сутність. Це може бути майстер, дуже сильний, можливо відьмак, або...
Про альтернативу навіть думати не хотілося.
Оце ти вляпалась, сестричко, у лайно, ще й із кров’ю.
Оберіг на душу Рити довелося ставити всліпу. Тамара загасила свічки й буквально поповзла до спальні, рухаючись із вправністю рака-інваліда. Залишалося одне — зробити кілька глибоких вдихів і завітати до хлопчика Віті. Нехай пояснить, що відбувається. І їхати доведеться прямо зараз, не гаючи часу, доки він
На тому світі відпочину, звично підбадьорила себе Тамара, втискуючись у джинси з викладеною дрібними стразами пентаграмою на задній кишені. Вона страшенно любила такі провокаційні штучки, ще в Запоріжжі — в минулому житті — часто приходила до церкви з хрестом, трохи меншим, ніж на головній бані храму, і після служби дражнила батюшку:
— А в мене хрест більший, ніж у вас.
Панотець, колишній рок-музикант, ревно хрестився і щось бурмотів собі під ніс — надто червоний ніс, якщо хтось хоче знати її думку. Хресне знамення не допомагало — її розп’яття не зменшувалося, а його не росло, хоча поза церквою вони з отцем Лаврентієм чудово розуміли одне одного. Інколи (не часто і не надовго) він перетворювався на того худорлявого, гарненького Лаврика, від якого божеволіли всі прив’ялі панни славного козацького міста, і від тих перетворень Томі чомусь ставало сумно. Згадувалась юність, танцмайданчик і ледь надтріснутий голос Лавра, лідера гурту «Лаврові вінки», що старанно виводив «Моя любов вічнозелена». Зворушлива була балада. Коли Тамара перебралася на Київщину, вона перервала всі контакти з Лаврентієм, бо знала, що ностальгія гірша за упирів, і не хотіла, щоби почуття туги висмоктало з неї усі життєві соки.
Червневі ночі прохолодні, тому на білий топік Тома накинула чорну замшеву куртку, пошиту з трикутних клаптиків, босяцьку і дуже дорогу. Клаптики звисали з рукавів, наче крильця нічних метеликів, і шерхотіли, приглушено і сором’язливо, як осінні трави, коли Тамара йшла або махала комусь рукою. Це їй теж подобалося. В даний момент не смакували їй лише дві речі — зникнення Рити і відсутність пояснень цьому феномену. Майбутня розмова з Вітьком проймала її не більше за спілкування з двірником; великі білі крила, на яких вона полинула б до Козодуба, у Томи не виросли, але й стурбованості не було. Була впевненість: Віктор розповість їй все, що знає. А що не знає, те вигадає. Правдоподібно.
Дорога обіцяла стелитися рушником, та ледве Тамара вийшла на веранду, як куций перелік її турбот миттю подовжився рівно на один пункт. Цей пункт стояв біля старої яблуні, що під парканом, і дивився на неї в темряві не розібрати якими очима. Сліпеньке блимання лампочки над ґанком все ж дозволяло розгледіти, що пункт був жіночої статі і що почувався він досить незатишно. Ані агресії, ані страху Тома не відчула — тільки зніяковілість. Вибачте, що турбую, та чи не могли б ви позичити мені склянку води, бо у мене дім горить? Щось в такому дусі. Цікаво, як давно він, тобто вона, тут стоїть?
— Ти хто?
Мовчання. Лиш вітер шурхотить вишневими листками, цикає цвіркун і тривожно пахнуть нарциси.
— Гей, там, біля паркану, вуха заклало?
Тиша. Щоправда, до хрусткого шепоту листя додалося ображене сопіння.
— Оскільки ти влізла в мій сад без запрошення, я гадаю, що маю право на деяку фамільярність.
Тамара спустилася з тераси і підійшла до колодязя всередині двору. Сірувато-біла тінь рушила назустріч.
— Колись це був мій сад. Мій Шервудський ліс влітку, і Віденський — взимку. Я так любила тут бувати...