Оксамитовий перевертень
Шрифт:
— Здається, я помилилася, — бовкнула Желя, з розширеними очима вислухавши цю тираду. — Дарма я сюди...
— Оце точно. Дарма. Ти навіть не уявляєш, у яке гівно влізла.
— Ви думаєте, в мене був якийсь вибір? — скрикнула гостя. — Хіба я знала, що все так закінчиться?!
— Вибір був — відмовитися від пропозиції, — сухо кинула Тамара. — А щодо незнання... Так воно навіть у карному кодексі не звільняє від відповідальності.
— І?.. Ви мені нічим не допоможете? Я ж вам розповіла геть усе! Ви тепер знаєте, де...
— Дівчино, — на диво спокійно промовила Тамара, хоча всередині у неї все буквально ходором ходило. — Ти не розумієш. Мені нічим
— Я вам не вірю, — з тремтінням у голосі відповіла Желя. — Ви просто не хочете...
— Якраз вірити тобі конче необхідно, тільки я кажу не про себе. Покаяння завжди має сенс. Поговори з Ним. — Тамара тицьнула пальцем у стелю. — Якщо Він буде в гуморі тебе слухати... А я тут безсила. Вибач.
Желя довго й невідривно дивилася на неї, і в очах її разом із сльозами потроху накопичувалося розуміння. Зрештою вона схлипнула, підхопилася з табуретки і кинулася геть з кухні. Через пару секунд грюкнули двері, каблуки зацокотіли по сходах за стіною, потім усе затихло. Тамара повільно опустилася на стілець, підтягнула до себе пляшку і націдила ще півсклянки. Їй було не надто шкода цю дівчину — вона заслужила. Набагато більше душа боліла за Ритку і Наріне. І за себе також. Вона боялася уявити, що принесе завтрашній день, адже тепер вже точно не збиралася стояти осторонь. Тепер, коли питання отримали відповіді, вона розуміла, що не зможе не втрутитися. Боротьба з тим, хто називався Краєм, дійсно може виявитися битвою з вітряками (чи, радше, з велетенськими ножами м’ясорубки), але Тамара знала, що не відступить. Можливо, не така вже вона й безпорадна...
Але нехай допоможе їй Господь.
ГЛАВА 16
Про час пиття боржомі
Підсумки підбивають пороттям.
Було ясно, що цієї ночі їй не спати.
До другої Желя майже скінчила обклеювати стіни спальні сторінками знайденої десь у речах Біблії. Вона сподівалася, що це допоможе їй дотягнути до ранку. Добре хоч додому дісталася. На шляху од відьми увесь час здавалося, що на задньому сидінні маячить чиєсь крейдяно-біле лице, а за вікном поруч із машиною хтось біжить, хай як швидко вона тиснула на газ. Видно, Край вже почав бавитися з нею. Дарма, ой дарма вона відвідала ту ненормальну. Тепер склад злочину — ось він. Зрада. Якщо раніше вона ще могла прикрити свої плани маками, то зараз ховати вже було нічого. Якби знаття, що бісова відьма відмовиться допомагати...
Желя без упину кляла її на чому світ стоїть. Лярва, сучка паскудна, пихата курка! Неймовірними зусиллями розшукала адресу цієї Тамари, підставилася під удар, викривши всю підноготну Крайової організації, виказала навіть місцезнаходження — і за це така дяка? Та щоб вона в пеклі згоріла разом зі своїм відьомством! Нічого, може, ще не все так кепсько. Раптом станеться диво і вдасться вислизнути з-під уваги Края непоміченою. Адже він зовсім не Господь Бог. Усі ці його фокуси — можливо, то лише безсиле залякування. Він демонструє страшні картинки, сподіваючись, що вона передумає і прибіжить назад, але цього не буде. Треба якось протриматися до сходу сонця — тікати все ж краще при світлі дня. Вона заздалегідь зняла з рахунку досить велику суму, тож грошей має вистачити на якийсь час. Желя поїде на південь,
Сторінки Біблії скінчилися, і шматок стіни, що залишився, вона за допомогою помади розмалювала хрестами. Та курва казала, що треба вірити, що треба поговорити з Богом. Усе життя Желя плювати хотіла на релігійні байки, вірила хіба в те, що якість життя залежить від кількості нулів за одиницею на банківському рахунку, і не розуміла, який сенс поклонятися якомусь там вуайєристу на хмарах, котрий нібито все бачить, але ні в що не втручається. Що ж, може, там дійсно хтось є і варто спробувати з ним сконтактуватися? Зараз їй краще використовувати будь-які шанси на спасіння.
Желя присіла на ліжко, заплющила очі, уявила собі сивого діда в білих сяючих шатах і забурмотіла:
— Господи, якщо ти є, послухай мене. Я в біді. У справжній халепі. Здається, я сплуталася не з тим хлопцем. Він хтось типу диявола і, здається, хоче мене вбити. Дуже тебе прошу, захисти мене від нього. Я не хочу помирати. Якщо допоможеш, ми зможемо якось домовитися. Ти мені, я тобі, добре? Тільки захисти...
— Як успіхи? — поцікавився голос. Желя було здивувалася, що контакт із Всевишнім встановився так швидко, але наступної миті зрозуміла, що ці інтонації належать зовсім не Господу. То був шоколадний голос Края.
Вона зойкнула й скочила на ноги, озираючись у пошуках джерела голосу. Здається, той пролунав з темного кутка кімнати, по інший бік ліжка. Настільна лампа біля узголів’я відчутно втратила потужність, її світло зблякло, і в тому кутку виникла ніша густих чорних тіней. Ніша, в якій, здавалося, було щось іще.
— То що, — знову мовив Край, і тепер не було сумніву, що звук іде саме з трикутного шматка пітьми, — Господь на лінії?
Желя ніяк не могла придумати, що відповісти в цій ситуації. Та й що б вона не сказала, це вже, очевидно, нічого не міняло. Біблія не подіяла. Її знайшли, викрили, і схоже на те, що тікати далі нікуди. Та вона не хотіла помирати ось так, покірно, не доклавши ніяких зусиль для спасіння.
Що там казала Тамара? Покаяння завжди має сенс?
— Пробач мені, будь ласка, — хлипнула вона, звертаючись до темного кутка, а сама почала повільно відступати до дверей. — Я завинила, Краю. Я більше не буду. То була дурість, я знаю. Хвилинна слабкість. Більше не повториться. Благаю тебе, пожалій мене. Не сердься...
— А я й не серджуся, Желю, — благодушно відказала тінь. — Зовсім ні. Чого мені сердитися? Хіба ти зробила щось погане?
— Ні. Тобто...
— Звісно, ні. То була просто дрібна витівка з твого боку, нічого серйозного. Дитячі пустощі. Я тебе за це тільки шльопну кілька разів, а потім усе знову буде добре.
— Прошу тебе, пробач...
— Припини вибачатись, не варто. Насправді ти навіть зробила добру справу.
— Яку? — Двері вже на відстані трьох кроків, хоча Желя сумнівалася, що по той бік їй стане безпечніше.
— Ти доставила послання. Сказала Тамарі Сотник, де мене шукати. Я саме збирався просити тебе про це, але ти виявила власну ініціативу. Ти спрацювала на нас, полегшила завдання мені й Маргариті. Чудова командна робота...
І з надр тіні раптом висунулося біле лице Края, лице, що ніби існувало окремо від тіла. Круглі брудно-жовті очі сяяли, як два маленьких місяці, а чорний беззубий рот, здавалося, вміщав у собі цілий всесвіт. Желя заклякла, не в змозі відірвати погляд від цього страхіття.