Оксамитовий перевертень
Шрифт:
Все почалося зненацька.
Вересень гнав свій «сааб», не особливо звертаючи увагу на обмежувальні знаки. Вони домчали від Києва до Вишгорода хвилин за п’ятнадцять, потім виїхали на трасу Р 31, котру з кожним кілометром дедалі щільніше оточували ліси. Рух на цьому вузькому односмуговому шосе зараз був не надто жвавим, але десь за Хотянівкою Роман зауважив, що позаду них суне цілий кортеж. Він не бачив, зі скількох машин він складався, але їх явно було більше десятка. Першим йшов здоровецький джип «мітсубіші» і впевнено їх наздоганяв, попри те що Вересень тримав швидкість на позначці вісімдесят
— Глянь-но, — він штовхнув ліктем Капелюшного, котрий закуняв на передньому сидінні, й кивнув на дзеркальце. Той озирнувся і здивовано звів брови.
— Якого хє...
Джип наздогнав їх швидше, ніж капітан встиг закінчити. Далі був удар, та такий, що метал кузова буквально застогнав, а Капелюшний від душі тріснувся головою у бокове скло. Машину понесло до узбіччя, й Вересень заходився оскаженіло смикати кермо, як божевільна доярка, аби не злетіти з траси просто в густий сосновий бір. Так-сяк вирівняти рух вдалося; упевнившись у цьому, він швидко глянув у дзеркало заднього огляду. Джип трохи пригальмував, і тепер на позицію лідера виходила блискуча чорна «хонда» — судячи з усього, з тими ж намірами, що й попередник. Справи кепські.
— Якого хєра?! — закінчив нарешті репліку Капелюшний і витер кров з розбитої скроні. — Що це за падло?
— Здається, я здогадуюся, — кинув Вересень. Невідривно стежачи за наближенням «хонди», він почав пришвидшуватись синхронно з нею, аби хоч трохи відсунути неминуче зіткнення. Вузька дорога не давала можливості для широких маневрів, але й не дозволяла атакувати кільком одночасно — хоч щось добре.
— Ну то кажи!
— Боюся, що це ті, кого ми їхали ловити.
— Що, секта? Я думав, вони...
«Хонда» таки наздогнала їх і почала штурм. Вересень очікував цього моменту. Він вчасно вильнув убік і трохи пригальмував, порівнявшись із супротивником. Тепер вони їхали поруч, як то кажуть, ніс у ніс. За кермом чорного «японця» виявився рудий молодик з дикими очима, котрий, побачивши їх, вишкірився і зробив правою виразний жест, що символізував перетинання горлянки.
— Звертай на узбіччя, козел! — закричав йому Капелюшний і приклав до скла посвідчення. — Чув? Я ж тебе, гада, зарию зараз...
Хлопець за кермом не дуже переймався його погрозами, бо знову перейшов у наступ. Він почав тіснити «сааб» ліворуч, до узбіччя з частоколом стовбурів. Вересень зрозумів, що якщо рудому вдасться їх скинути — вони покійники. А ззаду між тим уже майже впритул підійшов наступний учасник божевільної автогонки — масивний сріблястий «крайслер» з тонованим лобовим склом.
— Тримайся міцніше, — порадив Роман Капелюшному і втопив педаль газу в підлогу. Йому таки вдалося витиснути з двигуна ще трохи швидкості — достатньо, щоби вирватися вперед і таким чином позбутися пресингу «хонди». У дзеркальце він побачив, як «японця» занесло, розвернуло, а потім ледве не розірвало навпіл від важкого удару «крайслера». «Хонда» підстрибнула, кілька разів перекинулася в повітрі, ударилася об асфальт, і якась із наступних машин черговим ударом викинула її почавлені чорні рештки геть з дороги.
Переслідувачі сунули, як танки, не звертаючи уваги ні на що, окрім цілі. Жодна нормальна й твереза людина не могла б їхати так, окрім хіба що кінченого самогубця. Але, як живий доказ, цілий караван таких камікадзе висів зараз у них на хвості. І зупинятися ніхто з них явно не збирався.
«Хтось
Тамара мала рацію — без чортівні тут не обійшлося.
— Ти збираєшся відстрілюватися, чи ні? — дещо істерично поцікавився він у Капелюшного. — Нас зараз розчавлять до бісової матері!
Капітан розсіяно глянув на нього, неначе ніколи не чув про таку можливість, потім поліз у кобуру і витяг свій «ПМ». Зняв із запобіжника, опустив скло і висунувся по груди у вікно. Якраз вчасно — «мітсубіші» знову вирвався вперед і вже йшов у наступ.
— Стріляй по джипу! — прокричав Вересень. — Пробий йому колеса! Якщо перекинеться, зможемо відірватись.
Капелюшний і сам це втямив. Цілячись у праве колесо позадорожника, він дав спочатку три одиночні постріли, а потім зціпив зуби, напружив руку і розрядив решту обойми суцільною чергою. Остання куля потрапила в ціль — покришку пробило. Автомобіль потягло убік, і замість вести машину зигзагом, як належить у таких випадках, водій вивернув кермо ліворуч, перекриваючи шлях решті переслідувачів. Наслідки не забарилися — за якусь мить на шосе з оглушливим гуркотом утворилася залізна куча-мала. Одночасний удар кількох останніх учасників гонитви перетворив міцний корпус джипа на безформний брухт, буквально розмазавши його по дорозі та сповнивши повітря скалками скла й ошматтям металу. Машини-вбивці таранили одна одну й перекидалися, як кісточки доміно, а один із седанів гарматним ядром злетів у повітря, і якусь мить здавалося, що він збирається приземлитися просто на їхні голови.
— Накриє! — закричав Капелюшний. — Жени, жени давай! Накриє зараз нахрін!..
Потім тяжіння перемогло, і седан покрученою горою залізяччя важко обрушився посеред шосе. Зустрічні машини, які нарешті з’явилися на трасі, загуділи в унісон і почали одна за одною з виском виляти задами, виписуючи на асфальті чорні візерунки. Ця метушня давала їм трохи фори. Вересень скинув швидкість із захмарної до прийнятної, але зупинятися не став. Не всі супротивники вийшли з ладу — у дзеркало він бачив, як із металевого завалу вибирається пом’ятий зелений «ленд ровер», розкидаючи бампером покалічені рештки автомобілів колег, за ним виринув клятий сріблястий «крайслер».
— Ще двоє позаду, — попередив він Капелюшного. Той кивнув і поліз за наступною обоймою. Обидва відчували, як закипає всередині адреналін. Давненько вони не встрягали у пригоди на пару. щоправда, такої крутої, як нинішня, Вересень не пригадував. «Господи, допоможи вціліти», — мимохідь подумав він. Дуже хотілося вірити, що Всевишній вірно обрав фаворита в цьому божевільному ралі на вибування.
Обидва переслідувачі потроху набирали швидкість, і Роман закусив губу, готуючись до наступної сутички. До місця призначення лишалося зовсім небагато.
З небом коїлося щось дивне. Щойно ніжно-блакитне, чисте тією густою прозорістю, що буває лише влітку і лишень за містом, з кожним Тамариним кроком воно все сильніше затягувалося хмарами та змінювало колір, мов скажений хамелеон. То набрякло густо-фіолетовим, як учорашній синець, то зненацька позеленіло і нарешті вибухнуло багрянцем смертельно пораненого світанку. Якби Тома не знала напевне, що нині білий день, якби, скажімо, щойно прокинулася, то не змогла б сприйняти ці барви інакше, як вранішню зорю.