Оксамитовий перевертень
Шрифт:
Безнадія тхнула приреченістю.
— У тебе зовсім дах поїхав, чи що? — визвірився Капелюшний. — Ану дихни!
— Та не пив я. Кажу, все дуже серйозно. Їй треба допомогти.
— Що, мало ви з тією тіткою вчора начудили? Якого ж ляда вам не сидиться спокійно?
— Ти сам втягнув мене в це, — вкотре нагадав Вересень.
— Я тебе просив про одну-єдину послугу і не мав на увазі плутатись під ногами увесь час! Твоя самодіяльність мені як лайно на підошві. Відволікає.
— Та ну? Тільки не кажи, що ти вже встановив, що це дійсно секта, і впав їм на хвіст.
— Про секту
— О, ну це вже діло, — підколов Роман. — Ціле «щось»! Тільки поки ти ще кілька місяців на це «щось» дрочитимеш, трупів буде більшати.
— Звідки така впевненість? Також провидцем став? Воду на вино перетворити не хочеш? Вийде тобі економія...
— Слухай, давай серйозно. Я розумію, що доказів у мене катма. І у тебе також, до речі. Але нирками чую, що діяти треба, як я кажу. Людей убивають...
— Та трясця! — загорлав Капелюшний. — Яких людей? Де ті люди?! Де їхні трупи?! Нема тіла, нема діла, ти ж у курсі! Чим я доведу, що та жінка в морзі — не Маргарита Козодуб? Що її смерть і самогубство Зорева взаємозалежні? Знаєш, куди мене прокурор пошле?!
— Знаю. Пам’ятаю, так що не горлай. Побережи легені, знадобляться. Просто час працює проти тебе, як ти не допетраєш?! А я тобі кажу точне місцезнаходження тих вилупків прямо зараз — якщо поїдеш зі мною. Невже тобі байдуже?
— А ти як дізнався, що це точне місцезнаходження? Подрузі твоїй примарилося?
— Слухай, попустися трохи. База відпочинку там точно є, я її пам’ятаю. Бував там колись. Змотаємось, розвідаємо. А як ти злапаєш їх там на чомусь гарячому?
— Як?! На чомусь?! — Капелюшний і сам гарячкував так, що далі нікуди. — І на чому ж саме? Що я їм пришию? Вторгнення зі зламом на порожню базу? Чи штраф випишу за несанкціоноване розпалення багаття?
— А уяви, якщо там буде жертвоприношення? Якщо там когось різатимуть?
— Забагато «якщо», капітане. Ти, здається, кіна надивився.
Це напівзабуте звертання — а колись вони з Капелюшним справді мали однакові звання — змусило Вересня нервово смикнутися. І викласти нарешті всі карти на стіл.
— Тоді я прошу тебе не як мента, а як друга. Допоможи, га? Будь ласка. Я не впораюся сам. Щойно я знайшов дівчину, що мені сподобалася, як її якась падлюка викрала. Тамара зранку вже вирядилася на базу. Думаєш, я сидітиму й чекатиму хрін знає чого? Я все одно туди поїду. Кажу тобі, відьма не вигадує. Який їй сенс брехати?
Капелюшний замовк і тримав паузу довго та зі смаком, наче театральний актор старої школи. Потім підвівся і поцікавився, дивлячись на небо, порізане на клапті чорними ґратами вікна:
— Ще якісь причини є, щоб я у це вплутався? Окрім справ твоїх сердечних?
— Є, — і собі підвівся Вересень. — Аж дві. Подумай про підвищення. В разі якщо все скінчиться добре, ти майже напевно
Капітан не став питати, перед ким саме, — це було зрозуміло. Підійшов до сейфа, де зберігалася зброя, дістав звідти свій «макаров», запасну обойму, газовий балончик, потім важко глипнув на Романа:
— Будеш за кермом. З’їздимо, тільки швидко. Потім завезеш мене назад. Втямив?
Вересень розвів руками, погоджуючись.
— Як скажеш, начальнику.
Удвох вони вийшли з відділка в сонячний літній день, що ніби не віщував ніякого лиха.
Що швидше Тамара наближалася до місця призначення, то швидше випаровувався її напускний спокій. Досі вона намагалася контролювати себе, не витрачати енергію на зайві емоції, берегти сили на випадок, якщо доведеться їх застосовувати... напевно що доведеться. Хоча того, що вона вміє, навряд чи вистачить на якийсь суттєвий захист. Хіба, може, для Наріне... В тому, що вдасться витягти Ритку, Тамара вже сумнівалася. Скоріше за все, особистість Маргарити якщо не знищена повністю, то капітально пригнічена — адже справжня Рита ніколи б не вломилася до її квартири, аби викрасти щось чи когось. Шанси на те, що вийде звільнити її свідомість, мізерно малі.
«Ти хоча б про себе подбай для початку».
Та й дійсно, який сенс будувати теорії, якщо супротивника поки що в очі не бачив? Хоча після цієї ночі вже можна було скласти уявлення про його можливості, й уявлення ці були дуже гнітючими.
Чого це створіння може хотіти від неї? Її силу? Її душу? Чи навіть тіло? Чи все одразу? Один дідько знає. Ніколи не думала, що одного разу їй доведеться в буквальному сенсі їхати до дідька...
— Скоро там будемо, — подав голос таксист, блондинистий хлопчина, якому з вигляду ще й двадцяти не було. Ще один телепат? Ех, як би Томі хотілося нічого не вміти, нічого не знати й ні за кого не хвилюватися, окрім самої себе та малого розбишаки... Та, як завжди, її забули спитатися з цього приводу. Може, це якраз настає час розплачуватися за дар, що був у неї все свідоме життя?
— Чекаю не дочекаюся, — уїдливо відказала вона. Втім, хлопець не винен — він усього лише добре виконував свою роботу, швидше, ніж того хотілося б, наближаючи її до неминучого. Від Вишгорода до потрібного їй місця на узбіччі вони домчали за десять хвилин. На прохання Томи таксист загальмував біля старої зарослої стежки, що бігла у глиб густого змішаного лісу. Саме там мало бути місце, куди вона мусила, але не зовсім хотіла потрапити.
— Вам точно туди треба? — поцікавився хлопець-блондин, коли Тамара простягнула йому відраховану тридцятку. — Там же нічого немає, лише розвалена база. І ні до якого села ви сюдою теж не вийдете...
— Знаю, — кивнула Тома. — Дякую, що довезли.
— Та на здоров’я. Якщо знадобиться їхати назад — викликайте, телефон знаєте.
«Сподіваюся, що знадобиться» подумала вона і неохоче полишила м’який та прохолодний салон «ланоса». Таксі відразу зірвалося з місця, здійнявши хмару куряви, а Тома подивилася на стежку. Та була стара, але її вже активно оновлювали відносно свіжі сліди коліс.
— Твоя паства, Краю? — спитала Тамара у завмерлого в очікуванні лісу і почала заглиблюватися в нетрі.