Опівнічні стежки
Шрифт:
– Так точно. В архівах знайдено справу про репресії щодо нього.
– Справу не підроблено?
– Ні, всі документи справжні.
– Завербувати пробували?
– У своїй лояльності клянеться, але інформатором ставати не хоче… «Ненавиджу політику» – та й годі. Ситуація тим складніша, що інформувати він має не про більшовиків, яких він свято ненавидить, а про свого благодійника – генерала та його гостей… Вивчаємо уподобання, смаки, можливо, вдасться підкупити, може, доведеться виділити земельну ділянку старому…
– Вивчайте,
– Все в порядку, шеф. Ви недаремно покладаєтесь на мене. Я і в Берліні, і в таборі доклав усіх зусиль, щоб операція пройшла якнайкраще. І, можу сказати, так воно і сталося.
– Розкажіть докладніше.
Ролінг замислився. Чи варто все розповідати? Адже великих зусиль у Берліні він не докладав. Все було простіше і приємніше, ніж можна уявити…
… Ролінг і гауптштурмфюрер Берг добряче посиділи у тому кафе, що розмістилося в подвір'ї управління. Щоправда, довелося вечеряти у шинелях, але пляшка французького коньяку цілком нейтралізувала сиру берлінську погоду… Зал кафе був майже порожній, ніхто не заважав поговорити.
– Не приховую, – сказав тоді Ролінг, – я радий, що дістав можливість побувати в Берліні.
– Вам пощастило, сьогодні ще не було російських літаків.
– Ну, цього добра, як кажуть росіяни, і в Києві вистачає.
– Не думаю, – сказав Берг. – Тут справжнє пекло…
– Не варто мірятися, – Відповів Ролінг. – От у чому мені пощастило, так це в тому, що я зустрів вас в управлінні, колего, і мені не треба їхати в таку погоду до табору…
Вони помовчали, знову випили. На естраді почав грати поріділий оркестр – лише скрипаль і акордеоніст. Знов зазвучала старовинна німецька пісенька. Ролінг не втримався, усміхнувся:
– А оркестрик, того… зазнав втрат.
Берг глянув на естраду, спохмурнів.
– Так… Усе Східний фронт з'їдає. У мене двох кращих офіцерів не стало…
Ролінг значущо пожував губами, похитав головою.
– Правий наш фюрер: росіяни кидають у бій свої найостанніші резерви, перемолоти їх не просто, -. і, мабуть, під впливом коньяку одважився на досить сміливий жарт: – Правда, млин меле на обидва боки…
Гауптштурмфюрер похмуро глянув на Ролінга.
– Не розумію, – сказав холодно.
– Я хотів сказати, що наша перемога вже близька, – підхопив Ролінг, який миттю відчув пронизливий берлінський вітер на власній спині. – До речі, пане гауптштурмфюрер, я можу передати у Києві, що Петер незабаром буде у нас?
– Все буде зроблено згідно із затвердженим планом. А чому так терміново? Він пішов разом із політруком Миколенком. Поки що стежимо, але згодом знімемо опіку. Людей обмаль.
– Та… З цим підпіллям. – Ролінг явно втратив смак до розмови. – Спочатку все йшло чудово, а зараз вони підняли
Ще два дні Ролінг байдикував у Берліні, кілька разів відсиджувався серед берлінців у бомбосховищах, а потім, коли дізнався, що Петер із своїм супутником вже досяг Варшави, поїхав і сам на схід.
… Ролінг з скромною усмішкою вклонився Санднерові.
– Я особисто чергував тієї ночі у таборі, коли Петер тікав. Потім разом з оперативною службою підтримував зв'язок з постами, які фіксували просування Петера на схід. Коли він дістався Варшави, я поспішив сюди, шеф. Тепер можу доповісти, що Петер вже прибув до Києва. З нами він ще не зв'язувався, але ми, звичайно, вже засікли його появу. Ось фото, зроблене сьогодні в Києві, – і Ролінг подав знімок Санднерові.
– Петера не впізнати. Страшенно схуд, правда? – Санднер, розглядаючи фотографію, примружився від задоволення. – Як тільки подасть знак, доповісте мені.
– Слухаю, шеф. Згідно з вашими вказівками, продовжуємо стежити за артисткою Отрадною.» Поки що нічого тривожного. Правда, учора вона звернулася з незвичайним проханням до генерала Ебергарда…
– Яким?
– Просить дозволити поїхати до Вінниці.
Санднер жваво ворухнувся у кріслі, відклав сигару. Швидко спитав:
– До Вінниці? Причина?
– Батькова хвороба.
– Отого попа?
– Так.
Санднер замислився.
– Цікаво… І генерал Ебергард, звичайно, дозволив?
– Так, гер штурмбанфюрер.
По паузі Санднер наказав:
– Перевірте, чи справді він хворіє.
– Вже зроблено.
– І що?
– Нездужає.
– Так… У Вінниці нам треба знати кожен її крок. Кожен крок, Ролінг! Повідомте наших, нехай візьмуть під нагляд. А Отрадна… Нехай їде, – сказав задумливо. І, пригадавши, закінчив: – До речі, про частину «Альфа». Знайдіть якусь причину і відселіть сусідів на всьому поверсі. Міллер незадоволений оточенням. Але грубо цього робити не слід, це приверне увагу. З Міллером раджу бути якомога люб'язнішим: ним увесь час цікавиться Берлін.
– Слухаю, шеф. – Ролінг витяг блокнота, але потім щось згадав, сховав його до кишені.
Санднер потягся до телефону.
– Ми, Ролінг, зобов'язані бути ще й дипломатами… – В трубку – Алло, колего! Це Санднер. Добрий вечір! Я хотів повідомити, що вже дав вказівку щодо вашого прохання. Завтра ж поверх буде вільний Г цілком до ваших послуг. Як бачите, ми йдемо назустріч. До речі, ми виконали ще одне ваше прохання. Перевірили. Батько – Солоух Кіндрат Степанович, професор хірургії, безпартійний. Знаєте? Так. А про сина? Студент філологічного факультету місцевого університету. У день зайняття міста нашими військами повернувся до Києва. Нічого поганого не помічено, нікуди не виходить, ні з ким не спілкується. Так… Ну, що ви, майоре! У мене діло поставлено чітко. На добраніч!