Опівнічні стежки
Шрифт:
– Думав, що ти не прийдеш.
– Чому? – Бражник здивовано підвів брови.
– Побоїшся. От так, браток, ми й дійшли сюди…
Бражник кивнув, запитав:
– А далі що?
– Не знаю, що ви за люди тут, у Києві. Може, звиклися з новими хазяями. Я хочу пробиватися на Волгу, одному тільки важкувато. А може…
– Що? – запитав Бражник.
– Може, й тут знайдеться діло, – вів далі Петер. – Ось ти, приміром, хлопець молодий, здоровий. Не повірю, щоб залишився сам, з доброї волі. Значить, такий, як і я.
Бражник
– Звідки ж ти знаєш, який я? Може, я тебе зараз… передам куди слід?
Петер завмер, потім підвівся з-за столу, ворухнув широкими плечима.
– Ні, браток, голіруч мене не візьмеш! От трохи відпочину – і до партизанів… Люди кажуть, їх навколо Києва чимало.
Бражник байдуже:
– Тільки тебе там і чекали…
Миколенко відсунувся од Дусі, вставив слово:
– Коршунов нормальне училище закінчив, молодший лейтенант.
Петер додав:
– Бойова підготовка, тактика – відмінно, стрілецька справа…
Бражник припалив, відвів очі:
– Небезпечна штука, розумієш?
– Ех, ти, – Петер аж почервонів від злості. – Бачу я, з тобою каші не звариш… Тоді я сам!
Бражник посміхнувся:
– Та не воюй ти так! Повторюю – діло небезпечне і складне. Але хіба я сказав, що неможливе? Подумаю…
Миколенко тихо попросив:
– Може, й справді нас у загін можна? Все ж таки лейтенант, а я – політрук…
Бражник підвівся, попрямував до дверей. Петер теж схопився, загородив йому дорогу:
– Вже йдеш?
– Треба, – сказав Бражник і простягнув руку. – Так от, слухай, воїне… Через кілька днів дам знати.
– Оце діло! – радісно трусонув Бражникову руку Петер.
Бражник мовчки потиснув руку Миколенку, стримано продовжив, звертаючись до Петера:
– Бувай здоров, Степане, чи як тебе?
Петер кивнув, радісно представився:
– Точно! Степан Олексійович Коршунов…
* * *
У будинку Оксаниного батька, в селі поблизу Вінниці, багато ікон. На одній стіні, в рушниках, теж, наче ікона, портрет Тараса Шевченка. В кімнаті багато сундуків, етажерка з старими книгами. Було в ній чисто й затишно, особливо тому, що тепло світила велика гасова лампа на столі.
Батько Оксани – літній, але ще міцний чорнобородий чоловік – підвівся з-за столу назустріч дочці. У нього високе, чисте чоло, у волоссі – перша сивина. Очі розумні, жести м'які. Розмовляв він високим, не за ростом і фігурою, голосом, тихо і ввічливо.
– Радість мені бог, послав! – сказав, витираючи сльозу і хрестячи Оксану. – Знімай пальто, доню!
Поки вона роздяглася, потім зачісувалась біля дзеркала, старий метушився навколо, втративши звичну величавість.
– Я погодую тебе, донечко… Дай допоможу, Оксанко…
– Спасибі, тату, я не голодна.
Він зупинився, потім присів на стілець.
– Оце щойно повернувся з поїздки та й занедужав, їздив по селах. Чотири похорони за один день! Ох…
Оксана приникла до батькового плеча, обняла його:
– Важко, тату, вам. Він зітхнув.
– Що мені зробиться? Людям важко, ось що… За гріхи наші, доню. Ховав я вдовицю, зовсім молоду. З хати виганяли, вона не скорилася. Хату спалили, а її шомполами… – Він схилив голову на руки.
– За що ж виганяли?
– Хто зна… Все село вигнали, порожньо там стало, як у пустці. Наче будувати щось збираються.
Очі Оксани розширилися, вона нахилилася ближче.
– А де це, тату?
Він здивовано глянув на дочку. І в цей час стукнули двері. Швидка, нервова, увійшла Нанетта – чорноволоса, кучерява, з жвавими очима і рухами. Обличчя хоч і молоде, але якесь нездорове, опухле, рот і вії підфарбовані. Благеньке пальто розстебнуте, хустка збилася на потилицю, у руках – корзинка.
– Оксано! – здивовано й радісно кинула з порога.
– Надюшо! – теж здивовано і радісно відгукнулась Оксана.
Але гостя закопилила губи:
– А я вже й одвикла від цього імені. Нанеттою кличуть тепер. Часи нові й імена.
– А яким же ти вітром тут опинилася? Ти ж, казали, у самій Вінниці влаштувалась?
Нанетта зняла пальто, хустку, по-хазяйському повісила біля дверей, поправила зачіску.
– В місті? Голодно там. Я до своїх стариків у гості приїхала…
Оксанин батько вставив своє слово про Нанетту, яка йому, видно, подобалася:
– Надійка, спаси її боже, уже третій день за мною, недужим, ходить. Бач, і в хаті прибрала, і випрала все. І гарячою їжею годувала мене. Наче знала, що ти приїдеш, доню, – простодушно посміхаючись, розповідав старий.
Нанетта тільки кинула погляд від дзеркала. Оксана вдячно засміялась.
– А як же інакше, отче? – сказала Нанетта, повертаючись до них. – Хіба ж Оксана моїх батьків би в біді залишила? Як-не-як – у школу разом ходили, подруги…
Вона з приязню подивилася на Оксану:
– А ти, Оксанко, все співаєш? У Києві? І в опері, кажуть?
Трохи ніяково Оксані – подруга, видно, мріяла теж про подібний успіх, і вона сказала скромно:
– Так, співаю. Задоволені мною начебто…
– Розкажи, подружко. – Очі Нанетти загорілися непідробним інтересом, вона сіла біля Оксани і ласкаво обійняла її…
У лігві хижака
У квартирі Стефанської на Кузнечній вулиці з приходом німців нічого не змінилося. Юлія Йосипівна була не такою людиною, щоб принижуватися до грабіжництва. Старі віденські стільці, потертий диван, на ньому ручна вишивка. Правда, дещо не вписувався у стару, обжиту кімнату новенький могутній «Філіпс».