Оповідання та повісті, окрушини
Шрифт:
Дарка про себе:
«І як мамі не соромно говорити зі мною про такі речі?.. З мене досить, що я застукала вас, як ви цілувались за шафою… ніби пара закоханих… господоньку, яке щастя, що не винайдено ще апарата, з допомогою якого можна було б читати чужі думки…»
— А мамця знає, наш гість міг те все вигадати… Бабця казала, що він якось так дивно поводиться, ніби боявся чогось…
Дарка про себе:
«А коли воно справді так було, як мама розповіла, то незвичайними в цій сумній історії є тільки ті двоє… вона — тим, що навіть у годину смерті пам'ятала
— А чого ти, донько, якось так дивишся на мене?
— Я? На мамцю? То мамі так здається…
— Можливо… Я цієї ночі чогось довго не могла заснути… А ти глянь, яке червоне сьогодні сонце…
ОКРУШИНИ
Щоб увійти у безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий — перед історією.
Історію творить народ. Згода, але й найкраще борошно само по собі не стане хлібом.
В жодній галузі мистецтва немає стільки самозванців, як у літературі: На щастя, брак таланту робить їх нешкідливими для суспільства.
Авторитет, побудований швидкісним методом, може бути блискучим, але недовготривалим.
Секрет майстерності в тому, що секрету немає, є просто-напросто талант.
Не любити — справа серця. Зраджувати — справа честі.
Наш розпач найвищий тоді, коли ще блимає вогник надії.
Уміти вчасно зійти з арени — це стосується не тільки блазнів.
Яне цікава газетних вирізок. Мені б послухати, що народ говорить про тебе.
Мій знайомий розбив годинника об камінь, бо годинник нагадував йому скороминучість часу. Об яку скелю розтрощити тоді схід і захід сонця?
— За що ти мене любиш? — спитало дівчатко коханого.
— Мабуть, за те, що ти ще можеш задавати такі наївні питання.
— Ти чого з'явилася
— Він мене образив, мамо.
— Зрадив? — перелякалася стара жінка, недочувши.
— Не «зрадив», а дуже образив. Хіба цього не досить, щоб покинути його?
— Іди, іди додому, доню. Прийдеш завтра рано до мене.
— А де ж я буду ночувати, мамо? В нас тільки одна кімната.
— А я до того й річ веду, моя дитино.
Немає стін, крізь які не проникли б назовні сімейні скандали.
Насамперед — кабінет невропатолога, а допіру — косметичка.
Нащадок коштує нам стільки самопожертви, що горе йому, якщо він не виправдає покладених на нього надій.
Не прикривайте безвілля свого характеру… гуманізмом.
Хто сказав, що логіка і рація — рідні сестри?
Наші колеги, ставши начальниками, втрачають почуття міри: вони або підкреслено ввічливі, або підкреслено офіційні до нас.
Афоризми — духовна їжа в тюбиках.
— Не все золото, що світиться, — сказала маленька жіночка, припудрюючи носик.
Порівнювати чистоту душі з білиною снігу досить ризиковано: надто багато сажі у повітрі.
— Завжди проценти миліші, ніж капітал, — сказала бабуня, цілуючи внучку.
«Егоїзм! Егоїзм!» Ще бракувало, щоб ми самі собі перестали подобатися.
І останній найважчий екзамен: з гідністю вийти назустріч старості.
Найбільше бракує нам наших покійних батьків тому, що не стало дзеркала, в якому так рельєфно відбивалася наша радість.
Невродливі мали б куди більше шансів вийти заміж, якби їхні наречені не мали друзів.
Де ж справедливість? Наші нащадки будуть животи надривати над нашим бюрократизмом, а ми — так страждаємо від нього.