Оповідання та повісті, окрушини
Шрифт:
Не те, що випоминати, боже борони, але прийшлося до слова, і Марчишин пригадав, як рік тому Галина гонористо заносила з шофером свої бебехи в Ізидорову хату, мовляв, вона може обійтись без ласки сусідів. А тепер прийшла коза до воза.
— Галина мусила покинути село, бо вона його відразу не полюбила.
— А Василя теж не полюбила?
— Не гнівайся, Юрку, але треба направду бути контуженим, аби ціле село протиставити одному хлопцеві пришелепуватому.
—
Марта не втерпіла і передала цю розмову Марковій дівці, а ще й додала від себе, як то вона любить: «Прийшла би-сь, небого, на все готове».
Нуська, як розповідала пізніше Марта, зразу шарпнулася, якби їй хто рідну маму зачепив: «Що ви таке говорите, тето? Хто нині лакомиться на чужі лахи? То не ті часи, що колись, тето, щоб за злотого козу до Пацикова гнати! Тепер люди мають гроші… го… го… Чи, як я буду виходити, то тато мені хати не поставлять? Ще кращу, як у вашого Ізидора, бо із здорового матеріалу…»
А проте — слово впало, і так щасливо, що відразу кільчики пустило.
— Як поживаєш, Васильку?
— Ади…
— А хто тобі варить?
— Часом сам, часом баба прийдуть.
— А хто тобі шмаття пере, Васильку?
— Баба…
— Баба не завжди будуть годні…
— То правда.
— А хто тобі, Василю, миски змиває?
— Або баба, або ніхто…
— Як-то — «ніхто»?
— Отак, ніхто. Страх не люблю бабратись у помиях.
— А може, зайти помогти тобі?
— Як хочеш, то прийди…
— А я хочу…
— То добре…
— Прийти одній чи ще з кимось?
— У мене нема роботи на чотири руки.
— Ти дивись, бо я візьму й направду прийду…
— А чи я щось кажу?
І прийшла.
Підстерегла, як виходив з клубу, перша зачепила його, нібит як сусіду, з яким по дорозі, і так, слово по слову, нога за ногою, аж опинилася разом з Василем в Ізидоровій хаті.
Як побачила, що в кухні діється, то тільки долонями сплеснула: сподівалася побачити розгардіяш, але не аж такий!
— Тепер, Василю, марш по воду, а я за той час підпалю під плитою і трохи посортую посуд: скло до скла, тлусте до тлустого, пригорене до пригореного…
Василь приніс води, обперся ліктем об буфет і стежить за її вправними рухами.
Не минуло й півтори години, як все було на своїм місці, а кухня відразу стала весела й простора.
— От що значить жіноча рука, як той казав.
— Не хвали, не хвали, — обтирає, як її прабабуся, рукавом піт з чола, — бо ще перехвалиш, а краще злий мені води
Василь слухняно стає ближче. Замість витерти руки рушником, Нуська збризкує воду з них йому в обличчя.
Василь мотнув головою. Миляна крапля попала в око.
— А, тобі пусте в голові!
— А чом не має мені бути пусте в голові? Від мене що — чоловік пішов, аби я мала сумувати?..
— Ти до чого це?
— А ти такий недогадливий?
— Лишім пусту бесіду!
— Та й я так кажу… Йой, а то чого в тебе подушки такі прим'яцкані, як би пес витовкся на них? Ха-ха… Чого так дивишся на мене?
Не питаючи дозволу, вправно, штовханцями в боки, збиває подушки, аж пушинки замиготіли в повітрі.
Василь не зводить очей з Нуськи.
«Хто його знає, чи я йому сподобалася, а чи тільки чимось нагадала тамту?»
— Почекай, я зараз…
— …А це ліжко я б викинула з кухні. Тут краще пасував би бамбетель… До буфету білі фіраночки… не мусить мені кожний заглядати, що я там тримаю…
Василь вносить велику миску яблук, яких у селі ще ніхто не має. Щепи Ізидор привіз з Молдавії, і вони довго не могли прийти до згоди з нашим кліматом. Сусіди казали вже, що з тієї муки не буде хліба, коли несподівано зародили цієї осені.
— Ти не дивись, що вони непоказні, ти покушай їх.
Гострими, хижими зубами (дивно… до старого подібна, а гарна) відкусила зразу майже пів-яблука.
— Маєш файні зуби… — і відразу поправляється — Добре кусають.
— Не всіх… Ха-ха…
— Смакують яблука?
— Ага!
— То забери собі додому, — оглядається господар за яким мішечком, — на, бери всі… за твій труд…
«Що я таке сказав? Чого вона розсердилася?»
— Дякую вам красненько! А я що? Яблук не виділа?
— Та, може, таких і не виділа-сь… Зайдеш ще колись? — виходить за нею Василь аж на веранду.
— Змивай собі посуд сам, як такий розумний! От що я тобі скажу!
Василь не допитується, що мають означати ці різкі слова. Не йде до хати, а затримується на веранді, хоч і вийшов з теплої кухні в самій сорочці.
Сумно йому. Сумніше, як у попередні вечори, коли був сам.
Тепла, як на ту пору, липка ніч пахне свіжим вербовим ликом. Земля напровесні здається Василеві велетенською, важкою перед близькими родами самицею.
Може, і є правда в тому, що говорить Марчишин, ніби земля має свій розум і серце.
А якщо є серце, то воно мусить і битись.