Оповідання та повісті, окрушини
Шрифт:
Цить, серце! У вік космонавтики ціняться перш за все нормальні серця.
Якщо класика — це й вічна актуальність, то у старого Андерсена вона у фразі: «Королю, королю, ти голий!»
— Не йди за нього, — порадила мені мама. — Музиканти — однаково що цигани.
Я послухалась
Воліла б око втратити, аніж довіру сина.
Які я можу мати претензії до жінки, коли я вже сам для себе застарий?
«Усі думки мої і мислі бродять коло твого дому», — писав ти мені хлопчиною. Хто був би тоді подумав, що пройдуть десятки років і твої слова повернуть к тобі, але вже як посланці від мене.
Не в кожному випадку мовчання люду — знак згоди.
Скільки б не було визначень поняття «національність», мова є і залишиться його душею.
Твоє мовчання болить мене. Твої листи тривожать мене. Куди, куди діватись мені з моїм тривожним болем?
Мама ~ Діти ~ Ти
Діти ~ Ти ~ Мама
Ти ~ Мама ~ Діти
Як не варіювати доданками, загальна сума завжди залишається та сама: найдорожчі.
Що ми знаємо про деяких наших «молодих», коли знаємо їх виступи на зборах і семінарах, а не знаймо їхніх думок?
Не вірю у безсмертність душі. Але важко мені повірити, щоб мої почуття до тебе мали б скінчитися з моїм життям.
По довгих роках прийшов лист від її першого любка. Здуріла від радощів: притулила конверт до губ.
— Мамо! — скрикнув син. — Це ж так негігієнічно!
Не бути падлюкою — ще не означає бути порядною людиною, бо порядність, друзі, зобов'язує, як і всяка інша чеснота.
Що це таке? Всі його шукають, а ніхто не знає, як воно виглядає. (Щастя).
Людство, як відомо, створило чимало міжнародних організацій та різних асоціацій. Чи не настав час, братове, подумати про ще одну? Наприклад, про
Твої рекомендації чудові. Мене цікавить одне, зовсім побічне питання: хто, коли і за що давав їх тобі?
Почавши від стародавніх, хвалимо тих, що вміють впору замовчати. А впору замовити потрібне слівце — хіба не заслуговує такої самої, якщо не більшої, похвали?
Візьмеш невродливу — звикнеш. Візьмеш красуню — теж звикнеш. У чому ж тоді проблема?
Коли вже твоє становище змушує тебе бути нещирим зо мною, то для пристойності опусти бодай очі.
— Пошануй бодай черевики, коли вже не жалко ніг! — ремствувала мама на доню, що знемагала в танці.
Чоловіки підозрівають нас у надмірній практичності, а самі бач які: освідчуються в коханні, жертвують нам серце, а від нас вимагають руки (і то правдоподібно — правої).
Прийняти рішення, власне, найлегше. Тільки — як сприймуть його ті, від імені кого ми приймаємо його?
Сиджу за вдівцевим (до речі, такого прикметника в живій мові немає) столом свого сусіда з дитинства — Георгія.
— На Теплого Олекси було п'ять років, як ви були в нашому селі.
— А ви пам'ятаєте! Кожної зими кажу собі: но, вже цеї весни чи літа напевно виберуся на Буковину. А відтак знову якісь справи, цур їм та пек, закрутять мною, і знову відкладаю на наступне літо. І так, Георгію, з року в рік.
— Сягайте, прошу…
— Дякую файно. Випиймо, Георгію, за тих, що ми в них.
— Будьмо, Дарцю. А тепер знову аж за п'ять років увидимо вас у Лукавиці.
— Дай нам, боже, прожити ще п'ять.
— Та я до того і річ веду. А то можете приїхати і застати мене там, де паламар траву косить.
— Що ви, сусіде?!
— А що? Ми з вами вже не молоді, хоч ви і молодші від мене, але й недалеко втіклисьте, гей той казав. Думаю собі, Дарцю, що там у Львові десь у вас покої, а покої…
— Не такі вже й покої, Георгію.
— А в мене оця хатина, як видите. Чотири войни витримала небога, але то пусте. У вас машина.
— Тта…
— А мені, як треба транспорту, то іду до колгоспу просити якої шкапи.
— Чого зараз «шкапи», Георгію?
— Та я так, аби більше розжалобити вас, бо коні в нас, що правда, то правда, один в одного. Але й це пусте! Все пусте, Дарцю, тільки здибання з добрими людьми є що є, а решта фють — пух кульбаби! І тому я вам дуже дякую, що ви зайшли до мене, гей той казав, не погордили моїми низькими порогами.