Оповідання та повісті, окрушини
Шрифт:
— Ну, то ще перекинешся…
І справді, скоро після нашої балачки дійшло до розмови між мною і паничем Нюсем, чи Нюньцем, як називає його рідна його мама.
Але якби ви знали, серед яких умов прийшло до розмови між нами!
Було це так. Марися, як щоранку, вискочила по булки, а я вхопилася чимскоріше за щітки. Тільки вдягла я на руку черевик панича Нюся, як двері від балкона відчинилися (звідки я могла припускати, що його так рано понесе на балкон?) і в них, як у рамі, став на весь зріст Маркіян. Я з долу побачила тільки засмаглі волохаті голі
— А ви що робите? — спитав він мене якимось не своїм голосом і, поки я встигла відповісти, вирвав у мене щітку з рук і з такою люттю кинув її на землю, що вона аж відскочила від підлоги і з грюкотом вдарила в двері.
Я завмерла. Мене просто прибила думка, що може прокинутися від шуму пані добродійка і може статися скандал, з якого я у дев'яти водах не обмиюсь.
— Хто вам наказав це робити? — почав він кричати. — Я ж не каліка, щоб мені прислуговували! Ага! Не вдалось їм з Марисею, так вони до вас добираються!
Я як сиділа навколішках, так і підповзла ближче до нього.
— Пане Маркіяне, — склала я перед ним руки, як до молитви, — ради бога… тихше… я вас прошу, тихше… змилосердьтеся наді мною…
Блискавкою промайнула в голові думка: що я робитиму сама-одна у великому чужому місті без засобів до життя, без знайомих, без роботи?
Мої перелякані очі, мій благальний шепіт, моя поза мусила справити належне враження на хлопця, бо він зразу притих. Підняв мене з підлоги, відібрав у мене свій черевик і сказав мені пошепки:
— Я вже давно хотів поговорити з вами… Держіться… Будьте пильні, панно Марточко, бо мені здається, що мама хоче на вас якийсь інтерес зробити… Тепер не пора… але ми ще поговоримо про те. Тільки, — він сам якось наче боязко глянув у бік спальні панства Заславських, — не зрадьте мене…
— Я вас ніколи не викажу, — встигла я ще запевнити його, бо Марися в замку перекручувала вже ключ.
Маркіян пішов до себе, а я лишилась сама із своїми думками.
Мені стало неприємно, майже страшно в цьому домі. Що вони затівають проти мене? Чому досі не повела мене пані добродійка до кравчихи, як обіцяла це моєму батькові?
І я вирішила сама того ж дня спитати пані добродійку про це. Моє запитання сподобалося пані добродійці.
— Я бачу, що з Мартусі порядна дівчинка. Це мені подобається. Сьогодні підемо до тієї пані, що вчитиме Мартусю вищого крою…
— А велика в неї майстерня? — спитала я з цікавістю.
— Ні, — відповіла мені на це пані добродійка. — Та пані не має майстерні, бо то вона з почуття артизму навчилась кравецької майстерності, але навіть сама собі не шиє сукенок, а не то щоб чужим та за гроші… Ні, дитинко, та пані з вищого товариства. Мартуся там житиме. Пані радникова не хоче навіть плати від Мартусі… одного тільки вимагає, щоб Мартуся була слухняна і покірна для неї і пана радника… головне, для пана радника…
Не можу сказати, щоб мене занадто захоплювала така перспектива. Я не
— Мартуся ще дитина, — відразу заспокоїла мене пані добродійка. — Це все пусте. Як у Мартусі будуть відповідні знання і практика, то так званий визвольний іспит складе Мартуся у будь-якого майстра. Це дрібниця. Треба тільки знання набути!
Може, і її правда. Може, воно так і справді краще. Я щось чувала про те, як деякі майстри використовують учениць. Вони примушують їх виконувати всякі домашні роботи, які нічого спільного з кравецтвом не мають, а іноді навмисне не хочуть нічого путнього навчати, щоб не мати собі ще одного конкурента… Може, і справді буде корисніше приватно, так би мовити, здобути науку?
Я билася з думками, як синиця у клітці, і знову не мала іншого виходу, як послухати поради пані добродійки. Вона досвідченіша і розумніша за мене. Але що в такому разі мали б означати слова Маркіяна?
Врешті прийшла я своїм розумом до висновку, що хлопчисько переживає той вік, в якому всі юнаки охоче вигадують для себе роль героїв (знаю це по моєму братові), і вся ота справа, про яку в мене з ним має бути розмова, і всі його таємничі попередження — це тільки хвороблива фантазія екзальтованого юнака.
Воно на моє виходило, бо пані добродійка звернулась до мене:
— Сьогодні о сьомій годині вечора хай Мартуся буде готова, поїдемо до пані Яновської.
— Чи та пані — полька? — спитала я, бо якимсь не українським видалось мені це прізвище.
— Ні, пані Яновська — українка, тільки пан радник — поляк.
— І ніхто їх не бойкотує? — вирвалось мені з самого наболілого місця у грудях.
— Чого? — дуже здивувалась пані добродійка. — Обоє панство — це дуже культурні люди… Зрештою переконається Мартуся сама…
Така відповідь уже вкрай спантеличила мене. Виходить, що ми з Казимиром некультурні, коли нас прирекли на бойкот, чи як воно? Хіба зле я кажу, що життя нагадує іноді густий ліс? Як тут розібратись? Як тут вийти на правильну стежку? Ви ж бачите самі: те, що для мене чорне, то для пані Яновської чомусь біле, що мені заборонено, то їй дозволяється.
Того дня пані добродійка не доручила мені ніяких робіт. Навпаки. Були навіть деякі підстави (та не така вже я дурненька, щоб насправді так думати) припускати, що я раптом стала великою персоною в цьому домі. Здається, що панна Люся навіть на лекції до університету не пішла з тієї нагоди, весь час крутилася коло мене, немов щойно сьогодні помітила мою присутність в їх домі.
— Давайте я вам зроблю модну зачіску!
І хоч як я протестувала і відкручувалась, майже насильно взяла мене в свої руки і таки зробила з мене якесь модне чупирадло, ще й примусила у дзеркало подивитись на нього.