Оповідання та повісті, окрушини

Вільде Ірина

Раптом відчула, як хтось ударив мене в потилицю кулькою з паперу. Комусь ще жарти були в голові тоді, коли мені життя здавалося немилим.

Я з докором оглянулась: кому це прийшла охота дражнити мене? — коли очі мої зустрілися з серйозним, дуже зосередженим поглядом високої блондинки, що сиділа позад мене.

Вона не промовила до мене ні одного слова, але я з мови її очей зрозуміла, що це саме вона кинула мені ту паперову кульку і що я повинна підняти її.

Я так і зробила. Там було написано нерівними і так і видно, що десь на коліні писаними літерами: «Не йди з Місею. Викрутись тим, що тобі ще потрібно від Ривки свої речі забрати. Сьогодні поговоримо».

Це був перший голос

допомоги.

Як же ж могла я не послухати його? Я зробила так, як мені радила паперова кулька. І як не дивно, панна Міся легко спіймалася на підступ.

— Добре, — погодилася вона, — але вранці принесіть на моє мешкання свої клунки.

Завтра!.. Завтра, «золота» панно Місю, буду я в цій порі вже напевно під'їжджати до Станіслава. Не на те виривають мене з ваших пазурів дівчата, щоб ми з вами мали ще коли-небудь зустрітися!..

Я хотіла йти (мені тепер справді здавалось, що я йдучи ледве доторкуюсь землі, — таке почуття легкості охопило мене) разом з Ривкою, бо мені конче хотілось мати когось близького коло себе, як Ривка нагло наче під землю провалилась. Не бачила я й тієї блондинки, яка послала мені перший сигнал допомоги.

Вдома я вже вечерю з'їла, коли прийшла Ривка з блондинкою (Марина її ім'я) і ще з одною дівчиною, Ядзею її звати.

— Ми прийшли з тобою поговорити серйозно, — сказала мені блондинка.

— Про що тут говорити? — не зрозуміла я її намірів. — Я вам без міри вдячна, що ти допомогла мені вирватись з пазурів того хижака… А тепер… я вже вирішила… Продам що-небудь з одягу чи хоч би ковдру й подушку і таки доб'юсь додому.

Марина, яка (про це я вже догадалась) була ватажком між дівчатами, дала мені виговоритись, а потім спокійно і логічно, як називається, виклала свої думки переді мною.

Насамперед вона попросила мене, щоб я спокійно вислухала її до кінця, що я й пообіцяла.

— Ось у чому справа: проти себе стали до боротьби два табори: табір, що його сміливо можна назвати табором рабовласників, тобто різних хазяїв, чи пак шефів, власників підприємств, великих фабрик, таких, наприклад, як Бачевський у Львові (Марина так захопилась власними словами, що забула, що перед нею товаришка по роботі, і почала виголошувати справді агітаційну, вічову промову, і табір рабів, тобто тих, що працюють у згаданих майстернях та підприємствах. Чи мені здається, що як витримаю ті роки науки, то стану самостійною кравчихою? Хай мені перестануть снитися такі казочки. По-перше, я ніколи не здам майстерського іспиту. Так, Мартусю, так! Бо ж ті, що питають при іспиті, — хто вони? Сердечні приятелі наших хазяїв! Вони разом п'ють, разом гуляють, разом зводять дівчат, так, так, Мартусю! І ті сердечні приятелі вже подбають про те, щоб їх друзяки мали якнайменше конкурентів. Тому єдиний порятунок для кравчихи — це лишатися на правах вічного челядника, не мати податків на голові і, як той віл у ярмі, працювати на своє животіння і розкішне життя своїх шефів. Але проти цього йде організована боротьба (Марина знову переходить на офіціальний вічовий тон). От, наприклад, професійна спілка кравецьких учениць і челядників. Чого від мене хоче їх шеф? Нічого незвичайного. Він тільки хоче, щоб я не стала членом профспілки, бо він передчуває, що звідси прийде йому загибель, а з донощицтвом — то зовсім пусте…

— Як? — вихопилося з мого наболілого серця. — Доносити на своїх товаришок — це, по-твоєму, пусте?

— Ні, — сміється Марина, а я, вбийте мене, не розумію, що тут смішного. Я мусила мати справді дурні очі, бо вона сказала мені вже без сміху: — Я бачу, що ви нічого не розумієте. Ви так трагічно взяли собі до серця те, що шеф доручив вам доносити… І про що ти (знову перейшла зі мною на «ти») будеш йому доносити? Хіба він не знає, що ми

ненавидимо його? Хіба він сам не почуває, що він паразит, який живе з нашої праці? Запевняю тебе, що його зовсім не цікавить, щоб ти доставляла йому відомості про нас, бо ми знаємо вже себе взаємно, як лисі коні… Його наміри зовсім інші, вір мені. Йому хочеться перш за все здискредитувати тебе в очах нашого гурту. Йому не так хочеться, щоб ти була донощицею, як щоб ми тебе за таку вважали. Він погрозив тобі поліцією, якщо ти не вдержиш язика за зубами, а сам, згадаєш моє слово, за допомогою Місі поширюватиме чутки, що ти донощиця. Це для того, щоб ми втратили довір'я до тебе і не прийняли тебе до профспілки. Можливо, і навіть певно, що він готує тебе на агентку, яка повинна обробляти новачок, що прийдуть… на наше місце. Досі цю функцію виконувала панна Міся. Але, мабуть, вона скоро піде у відставку. Ти тільки бережись, щоб у всьому не перебрати на себе роль панни Місі…

— Ну, що ти? — ображається за мене Ривка. — Ти не забувай, по-перше, що панна Міся входила у свою роль, як вона і шеф були на… двадцять п'ять років молодші, а по-друге… то панна Міся, а це — Марта Кравчик.

— Годі! — буркнула незадоволена з себе самої Марина. — Щодо Марти Кравчик, то ми трохи знаємо її…

— Що мені робити? — спитала я в Марини, бо почувала, що доля моя, власне, не вирішилася.

Марина по-братньому (саме по-братньому, а не по-сестриному) поклала мені руку на плече:

— Слухай, мала, я бачу, що ти вже зовсім охляла. Так не можна. Я почуваю, що ти тепер найрадше сховалася б під мамину спідницю. Це нікуди не годиться. Це була б втеча з поля бою, а ти знаєш, як на війні карають за дезертирство? А втім, чому ти тільки про себе думаєш? Чому ти не хочеш думати про десятки і сотні тих, що працюють у цьому самому ділі? Чому твоя думка не полине вперед і ти не подумаєш про тих, що прийдуть на твоє місце? Так не можна, Марто! Ми оце вирішили щойно, що ти таки залишишся в майстерні Зільберкранца.

Я хотіла запротестувати якнайенергійніше, але Марина не дала мені ані слова вимовити:

— Ні! Ти вже мовчи, коли старші говорять! Панові Зільберкранцу здається, що він підведе, а ми тим часом йому підставимо ніжку. Ти поки що вдавай з себе покірну овечку, а там, як прийде час, впишешся до профспілки, і… я сама горю з цікавістю бачити, яку міну зробить від такої несподіванки наш любий шеф… Ти… Я маю право від тебе чекати…

— Від мене? — здивувалась я дуже, бо ми всього тільки півдня були знайомі. Що це таке, що в цьому Львові завжди хтось від мене чогось чекає? — Адже ти навіть не знаєш мене? — вирішила я зіграти у відкриті карти.

— Ні, ти помиляєшся, — всміхнулась якось загадково Марина. — Я тебе знаю, і досить-таки добре. Чи ти думаєш, що якби я тебе не знала, то я так возилася б з тобою? Чи мало зарази засилають у наш гурт? О, ми не з тих, що, не розпитавши броду, лізуть у воду.

Тепер відсувається на задній план і моя роль у майстерні Зільберкранца, і моя майбутня поїздка додому. Мене аж з'їдає цікавість: звідки мене може знати Марина? Я щось передчуваю. Блукаю навмання, як сліпа. Хочу думати і не маю відваги. Я хочу знати правду і боюсь тієї правди. Не відстаю від Марини з цим запитанням.

— Не скажу, — відмахнулась вона від мене, як від надокучливої мухи, але я з гри її обличчя бачу, що її суворість більше удавана, ніж справжня. — Не скажу, бо ти мамалига несолена — ось що ти таке! Я собі інакше уявляла тебе. Відчепись!

Але як же я можу відчепитися від джерела таємниці, яка так хвилює мене? Я почуваю, що за цими натяками ховається якийсь глибший зміст.

Наполягаю так довго, аж врешті відкликає мене Марина за ширму тітки Теми і, тримаючи мене своїми очима, як на ланцюгу, запитує: