Оповідання та повісті, окрушини

Вільде Ірина

— Кінчай, тьотю, кінчай…

— Чого ти причепилася до мене? Я вже кінчаю. І так цілими днями сиджу сама… немає до кого слова промовити. Дай хоч раз поговорити з людиною! Ну, так вони одружились, кожне з кимсь іншим. Сестра моя переїхала до чоловіка в іншу місцевість. Але чи від цього її серце забуло його? Чи ця примусова розлука зробила те, що він перестав про неї думати? Ви знаєте, панночко, що любов як дитина: завжди простягає руки за забороненим. Що тут багато говорити? Кінець був такий, що він покинув свою жінку і дитину… ай… ай… дитина… дитина… це найсумніше, а Роза втекла від чоловіка

і тих бідних сиріт, і крадькома втекли вони до Америки. Втекли без шлюбу, на сміх людям і глум ворогам! Але бог не міг благословити їх зв'язку… І хоч моя друга сестра хотіла відпокутувати гріх Рози і пішла заміж за шуряка і стала мамою бідних сиріток, це все ж таки не вмилосердило бога. Роза наша по трьох роках померла в Америці від сухот. Ось бачите, панночко! Там релігія стоїть на перешкоді людському щастю… тут гроші… А от у вашому випадку… Я вас питаю: що це таке і доки воно буде? Чи є десь країна, де люди не знають таких мук? Ой, здається мені, на цілій кулі земній немає такого краю…

— Є такий край, тьотю Темо, — вихопилось у Ривки.

— Є? — не дуже-то довірливо перепитала тітка Тема. — Я хотіла б знати, де той щасливий край? Може, панночко, до нас звідти прийде-таки щастя…

Тітка Тема цілком ясно жартувала, але Ривка відповіла їй дуже серйозно:

— Прийде воно й до нас, тьотю Темо. Все має свій час, і ти не забувай, що і в нас люди не сплять…

— Ви чуєте? Чуєте? — почала сміятись тітка Тема. — Ви чуєте її? Воно береться мене повчати! Відколи це, питаю я вас, яйця стали розумніші за курей?

Я звернула свої очі на Ривку. Вона не піддалась жартівливому настроєві тітки. Поважна, зосереджена, вона замріяним поглядом дивилась в якесь порожнє місце над нашими головами. Що бачила вона перед собою там?

Ще того вечора взялося в мене підозріння, що існують на світі дві Ривки Зальц. Одна — дочка бідного купчика із Станіслава, трохи затуркана, трохи наївна дівчина, а друга (це був тільки мій здогад, бо певності ще не було) — якась нова людина, що своїм моральним обличчям нагадувала мені… Казимира.

* * *

Вранці я поснідала в тітки Теми. Того ранку я вперше в житті відчула себе самостійною. Яка то була прикра самостійність! Тепер я була здана виключно на свої сили. І теж уперше в житті, п'ючи чорну каву і заїдаючи її таким же хлібом, усвідомила я всю вагу поняття «хліб».

Ривка збиралась до майстерні. Тітка Тема розклала по столі свої візерунки, а яка моя робота?

Я, правда, кинулась прибирати в кімнаті, але відразу відчула у цій своїй метушні якусь нещирість. Треба було мати відвагу признатися собі, що за цю роботу, з якою зрештою тітка Тема справлялась зовсім добре і без мене, я не можу об'їдати цих жінок.

Я спитала у Ривки, чи там, у майстерні, де вона працює, не знайшлося б місця для мене.

— Чому ні? Я можу попросити шефа (так називали вони власника майстерні), — відповіла мені на те Ривка. — Але ви мусите знати, панно Кравчик, що вам потрібно буде три роки пробути в нього. Я знаю, — хіба ні? — що у вас є початки шиття, але що це для нього важить? Він держиться букви закону там… де йому вигідно. Ви розумієте, три роки… а ті два перші роки є дуже важкі, хіба ні? Я це кажу

для того, щоб вам не здавалось, що повчитесь трохи у Львові — і вже зможете своїм допомагати у Станіславі. Ви розумієте, панно Кравчик? Якби він хотів, то ту саму практику і навчання міг би він з нами і за рік пройти, бо ми, власне, тільки на третьому році свого строку починаємо вчитись. Але нащо це йому? Навіщо йому за рік позбутися нас, коли він два роки має з нас своїх безплатних служниць? Я це вам кажу, щоб ви знали…

Становище моє тепер було таке, що для мене важливіше, ніж батькам допомагати, було перебути у Львові і своїх не об'їдати. До того ж мене ні на мить не покидала надія, що тут я зустрінусь з Казимиром.

Гаразд, але з чого мені жити в цьому Львові?

Припустім, що мене схотіла б пустити ночувати в себе тітка Тема, а далі що?

— Чого ви журитесь? — обняла мене Ривка. — Чого ви журитесь наперед? Треба журитися тоді, як уже є чого. Я вам скажу тільки, що, коли шеф вас і не прийме, ви однаково не загинете між нами.

Мене вразив тон, яким Ривка вимовила те «між нами», і я спитала:

— Як-то «між нами»? Кого це ви маєте на думці?

— Ну, що значить, кого я маю на думці, — трохи навіть збентежилась Ривка. — В нас у майстерні є багато дівчат.

Що я могла на це відповісти?

Того ж дня Ривка розказала про мене (звичайно, не все, а тільки те, що потрібно було) шефові, і він звелів мені прийти до нього вже завтра о дванадцятій годині.

Ривка вважала це чомусь за добру прикмету.

— Я вам кажу, що все буде добре, панно Кравчик! Добре навіть те, що він вам звелів прийти не о десятій, а о дванадцятій годині. Він звичайно в тій порі вже по другому сніданку і настрій в нього кращий.

Чергового дня не могла я дочекатись одинадцятої години, щоб вийти з хати.

— Ви так нетерпеливитесь, як панна перед вінчанням! — сміється з мене тітка Тема. Та тітка Тема навіть сама не розуміє, яку правду сказала вона. Я справді йду на вінчання — тільки не з моїм коханням, а з життям сукатим.

Стоячи перед дверима, на яких велика металева табличка сповіщала про те, що за ними міститься майстерня жіночих сукенок і костюмів Зільберкранца, я зібрала всі мої сили і сміливо натиснула на кнопку. Мені чомусь здавалось, що як подзвоню несміливо, як жебрак якийсь, то це справить погане враження на моє майбутнє оточення.

Двері відчинились, і чорнява дівчина, очевидно і не припускаючи, що я одна з тих модниць, які шиють собі вбрання у Зільберкранца, спитала мене:

— Ви до кого?

— Мені треба переговорити з паном шефом.

— Ах, — вихопилося в дівчини, — то ви, певно, та нова? — якось відразу змінила тон на більш сердечний. З цього мені стало ясно, що Ривка вже поінформувала дівчат про мене. Це відразу пройняло теплом моє серце. — Слухайте, — оглянулась дівчина навколо, — тільки ви не давайтеся застрашити себе старому. Хоч він і пан шеф, але нас таки більшість! Пам'ятайте, що це його випробуваний метод — застрашувати новачок… — І вона вказала мені на бічні вузькі двері, а сама зникла у широких, як ворота, дверях, що вели до майстерні, бо за довгим, через усю кімнату, столом я побачила кільканадцять дівочих голів.