Оповідання та повісті, окрушини

Вільде Ірина

Після доповіді почались виступи делегатів. Першою говорила колгоспниця з Одеського району. Ользі якось не сподобалась ні сама делегатка, ні її мова. Як вода млинове колесо, так та з Олеського району обертала промову біля одного: як їм колись жилося, а як тепер живеться. Ользі, щиро сказати, набридли оті згадки про минуле. Не хочеться їй повертатися до нього навіть думками. Хай воно пропаде і не сниться навіть її онукам. Крім того, не подобалась Ользі сама поведінка тієї делегатки. Жінка вже літня, а чогось маніриться, прикриває рота хустиною, ніби їй п'ятнадцятий рік

щойно пішов.

— Слово має товаришка Гнатюкова! Підготуватись Ользі Борисюк з Бібрського району.

Чого б то дівчині готуватись, коли в неї лежить у портфелі вже написане і завчене. Тільки розгорнути на он тому столику і читати, як з книжки.

Ой, то це та славна Гнатюкова? Ой мамко, та якби Ольга була на її місці, то вийшла б на сцену убрана в шовки від ніг до голови, як пава! А що, може, ні? А для чого тоді гроші? Аби їх у скрині квасити? Еге, ця не лізе за словом у кишеню! Та-бо й голосок у неї — як дзвінок. І дивіться, навіть записки ніякої при собі не має… Ну… ну… Але що це вона говорить? Дівчині стає душно, і вона трохи від духоти, трохи для того, щоб краще чути, розв'язує хустину на шиї.

Оплески заглушили слова Гнатюкової. Ольга навіть дивується трохи: і що вона сказала таке нечуване, що зала так розходилася?

— І як же я можу, люди добрі, недооцінювати того всього, що дала Радянська влада мені і моїм дітям? Як я можу не хотіти віддячити якось за це нашій владі?! От порадилась я з своїм чоловіком, бригадир він у мене, порадилась з дітьми і закупила на власні гроші машину для нашого колгоспу. Я ще подумала собі: невже ж ми менші патріотки за наших сестер зі східних областей? Могла Пармузіна у роки Вітчизняної війни на власні гроші купити літак державі, то чому ж я не можу у мирні часи купити машину для власного колгоспу? Ще хочемо ми з чоловіком побудувати…

Ольга скидає з голови хустину. Мусить собі вітер зробити нею, бо аж піт ударив на неї від цієї промови. Аж сорочка прилипла їй до спини. Вже і не зовсім розуміла, що Гнатюкова говорила. Вже з перших слів цієї жінки Ольга відчула, що її з таким трудом написана промова нікуди не годиться. Після виступу Гнатюкової виїхати їй, Ользі, з своїм піаніно та з занавісками — посміховище на всю країну! Гей, і як це їй дома не спало на думку, що піаніно та занавіски із золотими мушками — ще не все! І чому вчителька не зупинила, а сама пішла за її розумом? Ні і ще раз ні! З такою промовою, яку Ольга має в портфелі, виступати не можна! Але що робити?

— Слово має Ольга Борисюк.

Дівчина запинає похапцем хустку і чує, як їй у висках молоточками б'є. Не йти на сцену — не можна. Але йти з порожньою головою — теж не можна. А тут, як лише впало її прізвище, неначе хто запалив зал. Плещуть у долоні, аж луна йде. Вони чекають, що знатна ланкова скаже їм щось розумне, що зігріє їх серця… А що вона може? Що вона їм скаже? Скаже, що заготовила собі промову, яку тепер соромиться на світ між люди показати? Скаже, що слова Гнатюкової відкрили їй очі і вона побачила свою працю в іншому освітленні? Хіба їй хтось повірить? Хіба це, що перед хвилиною сказала Гнатюкова, не раз і не два, тільки іншими словами,

не говорили їм, колгоспникам, люди, що приїжджали до них з райпарткому? Чому вона тоді не мала вух ані розуміння для тих правд? Чому тоді наче осліпла, наче оглухла від самозакохання у свої успіхи?

— Ну, Борисюк, ми чекаємо від вас, що ви нам щось скажете про свій колгосп… Що це ви… наче не своя? Сміло, Ольго, сміло, ми тут самі свої… одна родина…

Це хтось до неї з президії. Вона бачить, як голова зборів, жінка, що оце на початку наради доповідала, щось неспокійно шепче на вухо своєму сусідові. Той повертає голову до Ольги і дає їй рукою якийсь знак. Дівчина розуміє його. Вона не має тільки змоги ні йому, ні тим у залі, що вже непокояться за неї, передати те, чим сповнюється її серце…

«Говори або провалися під землю — іншого виходу тобі немає», — рештками свідомості наказує собі Ольга і розкриває уста.

— Я хотіла, товариші… я хотіла…

Те красно написане, що залишилося там, у портфелі, складне, гладке, як шовкова нитка, хоч і не дійсне вже, зв'язало Ользі вуста і не дає говорити. Вона хоче пригадати собі перші слова, щоб хоч початок вийшов по-людськи, але не може нічого нового придумати, крім того, що вже сказала:

— Я хотіла, товариші, я хотіла…

— Ви хотіли, — з доброзичливим усміхом перебиває її хтось з президії, — відповісти товаришці Гнатюковій.

Так, це було те. Це був той поріг, якого вона так відчайно шукала в думках і, переступивши, відразу знайшла себе. Ольга з сердечністю глянула на чоловіка, що врятував її. Зітхнула на повні груди і посміхнулась до залу.

Так, тепер вона могла собі дозволити на усміх. Зал, відчувши переміну в ній, миттю забув ту нещасну, що несміливо запиналась на трибуні, і відповів гучними підбадьорливими оплесками.

Ольга перечекала, поки стихнуть оплески, і тоді почала… Тепер вона нітрохи не журилася тим, як говорить, як складає свої думки та яких добирає слів. Ця журба відпала сама по собі, коли Ольга відчула раптом, як багато їй хочеться розповісти.

Дівчина говорила не тільки про свій колгосп. Вона говорила від імені всіх молодих колгоспників на галицькій землі, але в тому вона говорила й про себе.

Себе, передусім себе вона мала на думці, коли говорила, що багато наших людей вважає державу за багату тітку, від якої можна тільки брати і користати, а нічого в заміну не давати від себе.

Себе, передусім себе вона мала на думці, коли говорила, що багато наших молодих колгоспників ще не навчились дивитись далі свого носа.

Себе, передусім себе вона мала на думці, коли говорила, що є між нашими колгоспниками й такі, які неохоче діляться своїм досвідом з іншими, бо їм не хочеться, щоб хто-небудь перегнав їх… бо тільки хочеться бути у всьому на першому місці.

Себе, передусім себе мала Ольга на думці, коли говорила, що багато наших колгоспників мимоволі ще тягнуться до пережитків минулого… Оті пережитки, оті забобони — це наче пирій і будяки на колгоспному лані… А ми, сказала, ті колгоспні лани прополемо, а ми той пирій з думок із корінням повириваємо…