Оповідання та повісті, окрушини

Вільде Ірина

Я взявся розшукувати мою кохану… і оце кілька місяців тому зовсім випадково натрапив на її слід.

Влітку цього року дізнався я від одного знайомого, що в туристському таборі над Черемошем він бачив мою дівчину, а може, тільки подібну до неї.

Розуміється, я негайно вибрався в Карпати. І треба було, щоб над Прутом захопила нас повінь і ми, пасажири, цілих три дні чекали переправи автобуса на той бік.

Ця пригода звела мене ближче з симпатичним лікарем приблизно моїх років. Набалакавшись досхочу, ми вкінці почали розважати себе переказами різних пригод. Коли прийшла черга до мене, я розповів знайомому власну любовну

трагедію. Ви розумієте — мій біль без угаву шукав собі виходу.

Коли я розповів так, як оце вам, лікар задумався, а потім сказав:

— Який збіг обставин! Я знаю точнісінько таку саму історію. З тією тільки різницею, що дівчина та була не вихованкою у трудовій колонії, а працювала там художнім керівником. А своєму хлопцеві вона навмисне сказала неправду, щоб, либонь, перевірити глибину його почуттів…

— А ім'я… ім'я вашої знайомої! — нерозумно вихопилося в мене.

— Ім'я не змінюють. Воно в неї те ж, що й було, а прізвище змінила…

Для мене стало все ясно. Навіть те, що вилив я свою наболілу душу ні перед ким іншим, як перед чоловіком моєї безнадійної любові. Моє перше враження? Не знаю, як сказати. Я мав тоді тільки одне чітке бажання: залишитись на самоті.

Симпатичний лікар зрозумів мене. Буркнувши «пробачте», він залишив мене самого, і коли я пізніше прийшов попрощатися з ним, тактовно не здивувався.

Моя мета була досягнута.

Я віднайшов свою кохану — і міг повертатися додому.

1949

ПРОБУДЖЕННЯ

Сонце заходило криваво. На вітер. На неспокій в його душі.

Зачервонілася суха крона дуба біля воріт.

Червоніла від того кривавого заходу і сива волохата голова старого Кавулі.

Ходив по подвір'ї, чистім, як хата у свято, і кляв. Не голосно, ні, але від самого серця. Видихав ненависть з себе, як сірчаний дим. Чорні думи по вінця сповнили його душу.

Такої суми ніколи не чекав Вважав, що знає закон про податок достатньо. Як «Отче наш», вивчив ті місця, де говориться про оподаткування землі. Знав, скільки за їх законами має сплатити від усіх моргів (вони лічили на гектари та ари). Здавалося, все передбачив, — а тут ось тобі несподіванка.

Коли десятник приніс йому зобов'язання, спочатку не хотів приймати. Був переконаний: досить тільки торкнутися мізинцем папірця, як вважатиметься, що погодився з його змістом.

— Мой, іди з цим геть, поки я ще добрий…

Але пізніше сам наздогнав десятника і взяв те «нещастя» до рук. Піде з папером до району. Скаже, що товариші помилилися. Звідки в нього, мамо рідна, має взятися аж стільки збіжжя? У нього взагалі немає вже хліба. Бог свідок. Хіба он те, що залишив на засів. А так — звідки? Прошу: ворота й двері відчинені. Можна перевірити правдивість його слів. Він не суперечить. Навпаки, він домагається цього. Хай перешукують усі закамарки, хай солому в постелі перетрусять — дідька лисого знайдуть!

А вона, небога, — повертаються його думки до першої дружини, що померла двадцять один рік тому, — була така лиха на нього за ту цементовану яму. Думала, що він гроші в гною втопив, а тепер ця яма як придалася йому. Погодує ще якийсь рік. Якби стара жила — нагодував би і її. А їх — ні. Ні синів, ні невісток, ні онуків, ні оту, що взяв собі до хати з дурного розуму. Не мусить йому стара дорікати, що не ділиться з дітьми й онуками. Перед

ними ще довгий шлях життя, а його стежка вже добігає до кінця, тому кожний цаль [16] на ній потрійно дорожчий.

16

Дюйм (міра довжини — 2,54 см).

Коли засвистіли кулі, то вони повтікали, наче вороння від пострілу. Захопили з собою тільки те, що могла пара коней потягти. За життя своє боялися, а він залишився сам — майно рятувати. Самісінький! Тоді, тої страшної ночі, коли виривало дерева з корінням, спало йому на думку влаштувати сховище в цементованій під гній ямі. Га, не легка то праця — очистити яму. Не легка! Було таке, що викидав гній на землю і, далебі, не знав, кому готує місце — своєму добру чи самому собі. Від спалахів ракет і вибухів бомб ніч здавалася зеленим судним днем… Птахи кидали гнізда, а він пробирався у хату, виносив звідти залізну касу з золотими талерами ще часів Марії-Терези, килими такі, що один може півроку годувати його, кожухи, полотна, сувої сукна, чоботи святкові… І все те умістив у приготованім сховищі… Уклав ладненько, зробив дашок з бляхи, прикрив сухим гноєм, ще й отвір зробив угорі, щоб був доступ повітря, і тільки тоді заспокоївся. Цемент — в ньому речі можуть пролежати й рік. Безпечно, як у гробниці.

А своїм, коли повернулися, пояснив: німці забрали, радянські забрали…

Пізніше, коли худобу привели до стаєнь, наказав не складати свіжого гною на стару купу, а викидати за стайню, щоб його ніхто не бачив, а то по ньому будуть рахувати штуки худоби.

А збіжжя?.. Збіжжя носив, аж у поперекові щось тріснуло. Проросте? Дурень тільки ховає зерно так, що воно проростає. Зсипають його невігласи в бочки й закопують у яму, вистелену соломою, а за півроку воно проростає, як озимина.

О, він знає, як треба зберігати збіжжя! Не перша це війна на тутешній землі, і не вперше ховає він зерно. Треба… хе-хе-хе… випалити яму вогнем, а тоді хоч і сто років держи в ній збіжжя. Сам господь прийшов йому на допомогу. Вогні палили по селу в ніч на Купала, — кого ж могло здивувати полум'я на його городі?

Коли повернулися сини з жінками та дітьми, лежав хворий від непосильної праці. А невістки ходили по подвір'ю та голосили, як за небіжчиком, за своїм добром, хоч і вивезли дещо з собою і голими їх назвати не можна було.

Потім ходив до району. Дізнався там про те, чого ніколи не вважав за гріх чи провину у своєму житті. Думав — то його законне право. Сказали йому, що він багато років експлуатував (засвоїв собі і це словечко) найману силу. Але не це причина високого податку. Не це. Не повірили, що він розділив землю поміж трьома синами, і об'єднали всі морги в одне господарство.

Розділював чи не розділював, яке кому діло до батька й синів, га? Може, й дійсно не розділював. Може, вважав, що зроблять це самі по його смерті?

І це ще не все. Ті (ох, як же ж смертельно ненавидів їх!) знали з його життя і те, про що він давно забув.

Нагадали, що його наймити навіть у найлютіші морози спали в хліві разом з худобою. (А де ж мали спати? В хаті, на постелі, може?)

Знали, що люди працювали в нього від зорі до зорі. (А хіба коні не працювали так само? Чому ж мав би наймитів жаліти більше ніж худібку?)