Оповідання та повісті, окрушини
Шрифт:
Знали, що жорстоко бив своїх наймитів. (А на кому ж мав свій гнів зганяти — на жінці чи дітях?)
Знали, що при виплаті завжди недодавав заробленого. (А хіба ж його вина, що ця голота завжди якусь шкоду в господарстві робила?)
Ті викладали гріхи перед ним, мов карти лицем догори, а він дивився в них, і все зливалося перед очима в одну пляму.
Одне тільки зрозумів: милосердя нема чого чекати йому від них. І вже найменше від тих гольтіпак, яким давав колись притулок у своїй стайні.
Тепер ця голота он як виросла! Гей, чи йому тоді засліпило очі, чи тепер не так, як треба,
Гей, добрі люди, що то діється на світі?
Єдине, що йому ще залишилося, — це ненависть. Ніколи найгарячіші слова молитви не шептав так ревно, як тепер прокльони.
З хати вийшла невістка. Здорова, виплекана, високогруда.
— Тату, а йдіть-но до хати, аби… — умовкла на півслові.
Здогадався старий Кавуля, що вона мала на думці: сховайтеся в хату, аби вороги не пасли очей на вашому нещасті. Опустив голову й пішов за нею, як ягня за долонею. Перед самим порогом спіткнувся і закляв від серця. Гей, чи й каміння вже не визнавало його тут за господаря?
В хаті, перед столом, на обох кінцях ослона, сиділи ще дві невістки. Чоловіків не було дома. Поїхали всі гуртом в область довести, що ті з району помилилися, тяжко скривдили їх, радянських громадян.
Так, жили з батьком на одному подвір’ї, але господарювали нарізно. Спільними силами сіяли й жали. А яке кому діло до цього? Це їх родинна справа, до якої всякому зась! Папери свідчать, що вони давно розділилися землею.
Документи промовляли за них. Але ж голота… Тільки потягни її за язик — свідчитиме проти роду Кавулів. І не допоможуть тут ні благання, ні зойки. А може, там, в області, не додумаються поспитати свідків? Може, їм вистачить паперів з печатками?
Невістки не розходяться по світлицях, а тут, в кімнаті старого, чекають повернення чоловіків.
Молода жінка Кавулі мовчки порається на кухні.
Ненависть, що постала між Марією і старшими від неї віком «дочками» (найбільше боялися, що може привести ще на світ дитину, а тоді одним спадкоємцем більше!), як живопліт, не вгасала навіть у хвилини загрози для спільного гнізда.
— І придумали ж: «наймана сила»! І треба ж було таке словечко підшукати — шукали б вас черви в землі…
В хаті, між чотирма стінами, голос старого звучить ще по-бунтарськи.
— Маріє, а доїти ще не час? — запитує Катерина у своєї «свекрухи». Вона, знає, що Марія не пропустить години удою, але хоче обірвати старого. Розпустив язика, начеб самі свої в хаті були. А така дружина — все одно що гадюка за пазухою. Ти її прихисти, а вона приластиться до тебе й укусить у скрутну, найменш сподівану хвилину.
Марія глипнула на годинник над дверима і відразу схопилася за дійницю: пора!
Тільки клацнула за нею хвіртка на ганку, як знову взяла слово Катерина — найстарша й найрозсудливіша з невісток:
— А ви, тату, підіть в область і скажіть там, що ви ніколи не наймали їх, бо ті фурмани… — вона почервоніла, — були не наймити, а… коханці вашої жінки. Он як треба тепер говорити вам, тату! Чи зле я кажу, сестри? — звернулася до молодиць на ослоні. — Марія, запевніть
Молодиці перезирнулися. Слова Катерини сподобались їм. Були міцні, переконливі і для не обізнаного з їх родинними справами могли прозвучати, як правда.
Старий крекнув, ніби хтось його душив.
— Дайте спокій, тату, — защебетала наймолодша, русява Килина, — сам господь послав Катерині таку думку. Вам треба так зробити, як вона радить, а ми всі три засвідчимо, що то правда.
— А як спитають у селі? А що село засвідчить? — обізвалася середуща Софія, бліда молодиця з чорними, аж блискучими бровами.
Катерина кинула на неї зневажливим поглядом:
— А що нам село? Хіба село може знати про те, що в кого, ви пробачте мені, тату, в постелі діється? А як треба буде, то ми всі — правда, сестри? — навіть присягою засвідчимо! А що вона тиха — то пусте. Хіба не тиха вода греблі рве? Ні… ні… людська хата не толока, аби кожний знав, що там діється.
Старий вишкірив жовті, але здорові ще зуби:
— То ви ладні всі, як одна, свідчити, що моя жінка — повія? — В ньому йшла боротьба між самолюбством чоловіка і людиною, якій загрожує нещастя.
— Тату, а як треба так? — гостро запитала його Катерина. — Гонором податку не сплатите! А ви… певні, що Марія ні з ким, крім вас, не зналася? Ви, — натисла голос, — впевнені в цьому?
…Катерина нагадала Марії про час удою таким голосом, що молодиця схопила дійницю і мерщій вискочила з хати. Навіть рушника забула. А як же доїти корову, не вимивши та не витерши перед тим вим'я?
Вернулася. І тоді крізь відчинене вікно зачула вже тільки передостанні слова Катерини: «А ви… певні, що Марія ні з ким, крім вас, не зналася?..»
«Це вони про кого?» — подумала спочатку Марія, хоч виразно чула своє ім'я. Аж за хвилину дійшло до неї, про кого саме мова. Марії зробилось гаряче. Збожеволіли до решти, чи що з ними? Немало зазнала від них за роки спільного життя, всякої напасті могла чекати, але такої підлості таки не сподівалася. Що не сподівалася, то не сподівалася. І що це вони знову затівають проти неї? Навіщо їм тепер це? Колись усі шестеро — невістки і сини старого — спати не могли з жури, що вона від старого приведе на світ дитину (тьху! та ще раз тьху!) і треба буде поділитися багатством із четвертим спадкоємцем… А чого їм сьогодні бракує? Це добра наука їй! Чому не кинула старого, як намірялася, ще у вересні тридцять дев'ятого? Саме життя відчинило перед нею і тисячами подібних до неї ворота! Чому не скористалась з щасливої нагоди й не покинула цього проклятого двору? Боялася людського поговору. Не хотіла, щоб матір докоряли кумасі дочкою-гонивітром. Честь свою жіночу хотіла зберегти, а он що збираються з її честю зробити. В болото втоптати та ще й ногами прибити. А не дочекаєтесь ви! Тепер уже не ті часи, що за польських панів, та й вона не та, що тоді. Тоді — хотіла чи не хотіла — мусить коритись, бо іншого виходу не мала.