Оповідання та повісті, окрушини

Вільде Ірина

А у мене вухо не дуже-то боліло. Зате дядько Данило зовсім політично неграмотний. Навіть не знає, що війна закінчилася ще дев'ятого травня. Як повернеться мій батько, то спитає дядька, яким правом він чужого сина та за вухо тягав. А їхньої корови не буду пасти більше. Хай пильнує її «сирота».

22 липня

Грицько став оминати мене на вулиці. А я й радий. Хвастався перед Валькою, що дістав листа від танкіста. Все це неправда. Колись тут

я його перший зачепив:

— Ану-ко, покажи свою пошту?

— А мені не хочеться тобі показувати.

— Бо не маєш що…

— А маю…

— Ага, якби мав, то давно похвалився б! Такий чванько, як ти… хіба втерпів би?

— А от втерплю.

— А я не вірю.

— А мені що? То не вір. А танкіст пише, що колись заїде в наше село. Тоді забере мене на танку у Львів.

— Ти хочеш обірвати від мене?

— А хіба я говорю неправду? То ти сам брехун, коли нікому не віриш…

А може, й справді танкіст написав Грицькові? Не може такого бути. Все це неправда і чванство. Хіба ж танкіст не має що робити, як писати листи до хлопчаків? Грицько знову все видумує. Але він таки колись дістане від мене.

3 серпня

Наш тато змінив номер польової пошти. Напевно, перекинули його з піхоти у танкові частини. Ох, коби воно насправді так було! Втер би я тоді носа Грицькові-сироті!

Стоп, машина! А чому ж бо то мені хоч раз не обманути обманця? Йому можна видумувати, а мені зась?

Я таке розмірковую, а тут надходить сам Грицько.

— Ну, що там пише твій танкіст? Коли збирається тобі Львів показувати?

— А він ще не писав другий раз до мене. А потім, знаєш, як довго мусить іти польова пошта?

— Знаю, не бійся, сам пишу до тата на польову. А мій тато тепер у танковій частині. Оце писав, що скоро приїде в село на танкові і буде мене катати.

Як тільки я це сказав, а Грицько чогось закліпав очима і відразу пополотнів. Невже аж так здорово заздрить мені? А потім, як минуло його, буркнув під ніс:

— Якби мого тата не вбили фашисти, то він був би не танкіст, а льотчик. І на вертольоті приїхав би до мене.

І тут хвастнув. От чванько, так чванько! Міг я за хвальство дати йому раз поза вуха, але чомусь не захотів. Хай там.

Увечері розповів я матері, як пожалів я хвастуна. Я думав, що мати похвалить мене, що я вже перестав битися. А вона як тримала мокру шматку в руках, та нею і бац мене по потилиці. (А ще сама говорила: «Не смій бити, не смій!»).

— Ах ти, погань, — так мама до мене, до свого рідного сина, — то, замість розрадити безталанного сироту, ти ще йому солі на рану сиплеш?

Я змовчав, хоч ніякої рани я йому не робив і ніякої солі не сипав. Коли мати розсердиться, краще не відзиватися.

5 вересня

Почалося навчання в школі. А хлопці і не думають вчитися.

Страшенно цікаво. Попри нашу школу день і ніч їдуть військові машини і танки. В селі така курява, що аж листя на деревах і кукурудзі попелясте від пилюки. Наша класна керівничка казала заліпити вікна білим папером. Дівчата заліпили. Хлопці пробили «очі» в папері і однаково дивляться на дорогу. На танках часто написано: «Наше дело правое — мы победили!» А що, як і справді побачу я одного дня тата на танкові?

10 вересня

«Сирота, сирота, а рот, як ворота» взагалі перестав відвідувати клас. Пильнує при дорозі, коли його танкіст проїжджатиме селом. Сьогодні на останньому уроці всі хлопці до одного вибігли на вулицю зустрічати військових. В класі на дошці хтось виписав великими літерами: «Наше дело правое — мы победили!»

А може, й справді у Грицька є свій танкіст? Я волів би, щоб він і цим разом вихвалявся.

Пропущено багато днів.

7 жовтня

Повернувся мій батько. Все відбулося зовсім інакше, ніж я собі уявляв. Найперше мій тато — ніякий не танкіст. Потім — він мало подібний до того фото, що висить на стіні. На фото тато молодий і красивий. Тато мене зовсім не пізнав. Я його теж ні. Я ж бачив, як він проїздив машиною біля школи, — і нічого. Думав собі, що то якийсь чужий дядько, як інші солдати.

Дома мама стала заводити, що твориться на світі… син батька не впізнав.

А те, що мене батько не пізнав, то нічого.

Орденів батько теж не привіз з війни. Тільки дві медалі. Я спитав мами, чи багато тато подарунків навіз і де мої? Я не знаю, що ж я такого смішного сказав, що мама почала сміятися і приговорювати:

— О босяку ти мій! То ти не радий, що батько повернувся цілий і здоровий, тобі ще подарунків багнеться? А якого тобі подарунка кращого треба, як сам батько?

Але тато не сміявся. Він сказав:

— Молодець, Дмитрик! Бив фашиста — давай трофеїв! Нічого, синку, я тобі власними руками такий подарунок зроблю, що тільки гляди! А трофеї — біс з ними! Не задля них воювали ми. Ми з тобою як-небудь проживемо і без них, правда?

Та воно ніби правда, але все ж таки хотілося б мати якийсь німецький трофей. Не розумію теж, чому мама кинулася до батька, стала його цілувати і приказувати:

— Такий, як був… Такий, як був. І війна не змінила його характеру…

А що мені з того, що характер у батька не змінився, коли мої подарунки пропали? Найгірше, що не знаю, як Грицькові на очі показатися. Засміє мене «сирота».

12 жовтня

Грицько ні одним словом не спитав мене про подарунки. Я захотів теж зробити йому щось хороше.