Оповідання та повісті, окрушини
Шрифт:
А що таке мертве крильце мушки в золотому полоні?
Його нема, бо воно мертве, але воно і є, бо, залите бурштином, може існувати до кінця віку нашої планети.
Про що ми розмовляли?
А про що розмовляють малознайомі люди?
Про все і про ніщо.
Він провів мене на вокзал, по дорозі купив галузку білого бузку, передав сердечні вітання моїм батькам і нареченому, тобто Тобі, побажав мені всього найкращого на майбутній «новій дорозі життя», а ще — теплий потиск долоні, трохи формальний поцілунок у руку, «напиши, як заїхала» і finita la commedia! [20]
20
Комедія
Чи боліло?
Чужі люди не можуть завдати болю, бо це привілей найближчих, чи не так?
А звідки все ж таки той щем у серці?
Не треба задавати таких питань самому собі.
По дорозі, де роздвоюється залізнична вітка Снятин — Лужани, прийшла до мене спокуса, якій я була не в силі опертись.
Десять з чимось кілометрів, тільки десять з невеличким «гаком» звідсіль розміщене село Веренчанка, яке у моєму серці за час проживання у «Польщі» виросло до символу Батьківщини.
Колись у цьому акаційовому селі (їй-бо, тут навіть гаї з самих акацій) учителювали мої батьки, тепер проживала подруга моїх юних літ, найперша повірниця моїх юних тривог, дівчина з гарним грецьким ім'ям Артемізія…
Бути в Римі і не бачити папи римського, хто таке чував?
Тим паче, що я затримуюсь тільки на одну добу. Від поїзда до поїзда.
Післязавтра о цій самій порі буду їхати вже до Станіслава…
Йому, — зацитькувала я свою совість, — розповім, як на мене найшла спокуса походити стежками юності, він, тобто Ти, зрозуміє, і все стане на свої місця.
Кажуть же французи: усе зрозуміти — це все простити…
Хай це буде свічка на вівтар моєї юності.
Так виглядав мій первісний намір, отак малася моя щира добра воля, а як все по-іншому закрутилося!
Сталося щось майже непростиме: я повернулася додому через два тижні без двох днів, а не повідомляла Тебе, що затримуюсь, бо… я кожного вечора готувалася у дорогу і кожного ранку відкладала до наступного дня.
Повертаючи до Веренчанки, я не врахувала того, що тут проживають учні й учениці моїх батьків, колишні мої шкільні подруги і товариші та їх батьки, колишні друзі моїх батьків…
Переді мною постала дилема: або не відвідати нікого (розуміється, Артемізія виняток!), або побувати в гостині в кожного, хто тебе запрошує.
Можна й не додавати, бо буковинці відомі і своєю буковинською гостинністю, бо це знає кожен, хто мав щастя побувати в тому зеленому лузі нашої Батьківщини…
Доїжджаючи до Станіслава, тобто до сьогоднішнього Івано-Франківська, я почала відчувати болісний страх: а чи Ти зустрінеш мене, невдячну, на пероні, а якщо й зустрінеш, то як?
І коли я з вікна вагону побачила, як Ти розгублено шукав своєї «згуби», мене з розчулення запекло в очах. Адже за час моєї відсутності нічого не змінилося ні в нас, ні
Просто земля зробила кільканадцять обертів довкола своєї осі і ми знову разом, на тому самому місці, де попрощались…
Чи повинна була я першою торкнутися причини мого запізнення?
Безперечно!
А чому цього не зробила?
Не вмію дати відповідь на це питання.
І до сьогодні не знаю, що мене спонукало піддати такій ризикованій «пробі вогню» своє щастя…
Гай-гай, «якби-то молодість знала, а старість — могла…»
Ще й тепер не раз (по стількох роках!) запитую себе: де було джерело Твоєї незбагненної для мене недосяжної сили волі, а чи чоловічої найвищої проби гордості…
Чи кінець кінців — сплаву одного й другого?
А може, подіяв тут закон, який ми п'ять років тому прийняли без дебатів і одноголосно: основною підвалиною тривалої гармонії у подружжі — це довіра?
Ти взяв мене під руку, валізку в другу руку, і ми подались до дому моїх батьків, який скоро став і Твоїм домом.
СЕСТРА ІЗИДОРА
Нагла смерть Ізидора знецінила його в очах села. Перекреслила одним махом все добре, що він зробив для людей. Ті, які не докінчили в нього курсу лікування травами, мали жаль до Ізидора, що повівся так легковажно. Розпочати роботу і не докінчити — міг хіба який пройдисвіт.
Якщо ми насправді був близький до природи, то не могло такого бути, щоб не мав передчуття своєї близької смерті. Чому ж тоді, як порядна людина, за якого його мали в селі, не вишколив когось на своє місце?
А якщо смерть заскочила його зненацька, то що ж у такому разі варті всі оті захвалювані ним трави і коріння?
Оселився Ізидор в нашому селі п'ятнадцять років тому, купивши у громади стару «нічию» хату зі старим садом. Казав, що його легені і нерви вимагають гірського повітря.
Ще того самого літа помітили сусіди, що Ізидор ходить в луги й на полонини по зілля. А втім не ховався з тим, що займається траволікуванням. Під повіткою, на веранді, на дощечках під стріхою, у затінку на веретах сушилися розмаїті трави та коріння, призначення яких знав поки що він один.
Сусідам цікаво було знати, чи ті ліки, які дає Ізидор людям, випробовує насамперед на собі?
Питання доречне, але звідки можна знати, що робить людина за спущеними фіранками і замкненими дверима?
Трав'яні ліки мусили допомагати людям, якщо приїздили до нього з далеких сіл, ба, навіть на машинах з самої області.
Сусід зліва, Марчишин, тобто чоловік Марчихи (це так Марка «охрестили» в селі, відколи жінка взяла його під ноги), всякими небилицями забиває баки тим, що пораються біля тіла Ізидора, аби менше про власну смерть подумували.
Ізидор лежить на столі, а цей придибашник присягається, що сумерками забігали до покійного вдовиці чи дівчата, годі було розпізнавати, бо завивались по самі очі, нібито за тим зіллям, що гріх залиша безслідним, і можна його вживати в кожній потребі, бо ані раз не шкодить на серце.