Оповідання та повісті, окрушини
Шрифт:
Я понурив голову, щоб мама часом не вичитала мені з очей, що я думаю. Так, я мовчав. Затиснув кулаки, зціпив зуби і мовчав. Але страшна думка, ніби мене хто голкою вколов, промайнула мені крізь голову. Хай би посмертний — аби тільки Герой.
Потім, вночі, я не міг заснути й тихенько плакав у подушку. Так мене совість мучила за ту погану думку. А коли батько захропів у своїй кімнаті, я зліз з ліжка, навшпиньках пішов туди і поцілував тата в руку. Він спав і нічого не чув.
Далі
Я дуже люблю нашого тата. Один хлопець з Деренівки дістав мені трохи сідолю. Такого плину, що ним чистять офіцери свої зірки на погонах. Я так ним вичищу татові медалі, що блищатимуть, як щире золото. Відмовляюся від пенсії (її так всю забрала б мама) посмертного Героя.
Сьогодні я сказав Грицькові на англійській:
— Хочеш, будемо мого тата звати «наш тато».
Я думав, що він дуже зрадіє, і зачне дякувати мені. А він. — ні. Лише засміявся тихенько:
— От новину сказав. Та я давно так зву нашого тата. Не віриш, спитай у хлопців.
Грицько молодець. Він сам не знає, який з нього молодець.
Багато днів пропущено.
25 листопада
Це була середа, і почав падати перший сніг. І не сніг, а білі крупинки. Ідемо ми з Грицьком із школи (не знаю, чи я писав вже, що Грицько живе тепер у нас), а він каже:
— Дивись, дорогою щойно проїхала легкова машина.
Ми за слідом, а біля наших воріт стоїть сива «Побєда».
— Це, напевно, мій танкіст приїхав до мене, — відразу зрадів Грицько. Забув, що сам видумав того танкіста, чи що?
Я зразу метнувся у велику кімнату, а мама — гов! — загородила собою дорогу й не пускає:
— Нічого тобі туди йти. До батька люди приїхали. Іди на кухню! Там в духовці маєте обід для двох.
Грицько послухався, бо ж він все-таки не дома. А я — ні. Мені дуже хотілося знати, що то за люди до батька приїхали і чого їм треба від нього. Я приклав вухо до дверей, але тут якраз надійшла мама з пивниці [19] з моченими яблуками. (А ще казала, мочених яблук не будемо починати до Нового року!)
19
Погреба.
— Ти чого тут стримиш? Пішов на кухню…
Я ще опирався, але мама поставила миску з яблуками на підвіконня, і… я втік. Але не на кухню, а надвір. Там виліз на піддашшя курника і звідти заглядав у вікна кімнати. Нічого не чув, але бачив, як за столом їли і частувалися. Лише не знаю, горілкою чи нашим виноградним вином. Хоч мама і казала, що те вино має рік відстоюватися. Потім Грицько відшукав мене і приніс кусок м'яса з хлібом.
А коли дядьки почали прощатися і цілуватися з татом,
Мама проводжала дядьків поза поріг і витирала очі фартушком. Я злякався. Яку це недобру вість принесли дядьки нашому татові? Але зараз же перестав журитися, бо батько був дуже веселий.
— Мамо, що сталося? — забіг я боком дорогу мамі.
— Іди… іди… Чого ти знову тут?
— Мамо, а чого це ви плачете, а тато веселі? Що сталося?
— Дай мені спокій, дитино! Що сталося?! Справедливість перемогла… от що сталося, — і знову у сльози.
Бачу, що з мамою не договоришся. Як виросту, то ніколи не буду женитися.
Став я прислухатися, про що саме говорять дядьки з татом. А вони, мабуть, вже трохи випивши, тож і не говорять багато, а тільки стискають батькові руки, то поплескують по плечі.
— Ну і характер у вас, Миколо Степановичу (це так до мого батька), ну і характерець! Якби не докопалися, то так і застигло б… Ну й характерець!..
А тато на те їм:
— Ех, що там… Найважніше, аби діло було зроблене…
Яке діло, що то за діло — ніяк не розкумекаю.
Нарешті дядьки сіли в машину і від'їхали.
— Тату, хто це був у нас? — міг я вже спитати тата, але тато якийсь такий розгублений, що й не чує, що я до нього говорю.
Аж мама мусила відповісти за тата:
— Дай спокій батькові, синку. Чого знову присікався? Один з них з облвоєнкомату, а другий інструктор обкому партії.
— А чого це вони до нас?
— Ой господи, — забідкалася не знати чого мама, — який же ти надокучливий, Дмитре! Не жив би, якби всього не знав. Нашому татові треба їхати у Москву… Героя отримувати…
А я як запищу не своїм голосом:
— Якого Героя, мамо?!
В одну мить мені видалося, що я сплю або… зійшов з розуму.
Напевно, дуже й на обличчі змінився я, коли сам батько взяв мене на руки, притиснув до грудей і… заридав сам. Ой, як страшно, коли плачуть дорослі мужчини! Більше не можу писати сьогодні, не можу…
Через кілька днів.
Ми з Грицьком дістали дьогтю і хотіли написати на хаті: «Наше дело правое — мы победили!»
Тільки навели на стіні букву «Н», коли мама підняла такий крик, що ми мусили втікати, аби не попало.
Найгірше, що в кущах загубили мазницю, а вона позичена в дядька Данила (а то так, що він і не знав про те). Але я пропустив найважливіше, за що саме мій тато дістав Героя. Правда, я вже стільки про це нарозповідався нашим хлопцям і тим, з Дренівки, що вже й неохота записувати у щоденник. Та хоч про мого батька було у всіх газетах, та я все ж таки запишу для історії нашого роду.
Було це так. Наші війська мали брати Дністер недалеко міста Ходорова, в селі, що зветься Підвістрани.