Оповідання та повісті, окрушини
Шрифт:
— Ти зовсім здурів, Василю…
— Коб ти знала, як то добре таким «дурним» бути…
— Іди… іди, хай піп прочитає євангеліє над твою головою.
— З радої душі, але комсомольський квиток не дає.
Все це можна б назвати жартами, якби одного дня не з'явилася міліція на Ізидоровім обійсті. Цього досить, аби й на господарів впала гранатова тінь їх мундирів.
— Добрий день.
— Добрий день.
— У вас є незареєстроваиа рушниця.
— У мене не було і немає рушниці.
—
— По-перше, на обшук, товаришу старший, повинна бути санкція прокурора, а по-друге, ось рушниця перед вами. Перепрошую, що трохи запорошена. Не сподівались, так би мовити, гостей з самого понеділка.
— Значить, нелегальна зброя є, тобто донесення правильне.
— Неправильне, бо ось дозвіл на зброю.
— Ха-ха-ха! Гумористика та й годі! На кого ж цей дозвіл виписаний і коли?
— Як на кого? На того, чия зброя.
— Стривайте, громадянко, але дозвіл виписаний на покійного Ізидора, про якого точно відомо міліції, що він уже рік як не живе.
Галина не заперечує. І дозвіл, і рушниця покійного брата.
— А чому ви по смерті власника не здали рушницю в міліцію? Доведеться платити штраф, громадянко.
— Що ж, як доведеться, то доведеться. Закон є закон.
— Ото ж то, ото ж то, якби ви про закон пам'ятали, то й штрафу не довелося б платити.
За тиждень після цієї пригоди завітав до Галини лісничий з гайовим. Є скарга на неї, що зрубала явора.
Так, зрубала, але не в державному лісі, а на своїй присадибі.
Зелених дерев, зокрема явора, не можна рубати навіть в себе на присадибі. Є закон, громадянко, про охорону зеленонасадження.
Галина не садила явора, правда? Її брат теж ні, отже яким правом взялася вона рубати цю прикрасу нашої природи? Доведеться штраф заплатити.
Що ж, як штраф, то штраф. Їй тільки цікаво, за що доведеться платити черговий штраф…
Наступним карателем був інспектор фінвідділу. Є заява, що Галина займається нелегальним траволікуванням і ворожінням. Крім того, що практика недипломованим лікарям взагалі заборонена, треба платити податок від прибутку, а за ворожіння, отой морфій народу, треба ще й штраф заплатити.
Галина хотіла б побачити ту заяву. Аякже.
— Не можна. Це — службова таємниця.
— Тоді прошу взяти до відома, що я не займалася ніколи й не займаюся траволікуванням, а щодо ворожіння на картах, то це просто образа для мене. Я готова подати в суд за такий наклеп.
— То ви, громадянко, хочете сказати, що в цьому домі ніхто ніколи не займався траволікуванням?
— А я цього не сказала. Займався мій брат.
— А податки платив? А диплом має?
— Не знаю. Нічого не знаю. Знаю, що вже рік як не живе. Зверніться до нього небесною поштою, він вам відповість докладніше.
— Ей, громадянко, — киває пальцем
— Мені, його сестрі.
— Ага, а сестра покійного знає, що матеріальні претензії, в цьому разі, фінвідділу мають юридичну силу до трьох років?
— Не знала. Тепер буду знати, але справа в тому, що хата, пасіка і сад вже не мої.
— Як не ваші?
— Отак, я продала їх ось цьому громадянинові і маю на це документи.
Фінінспектор забувся і почухав собі потилицю. Заковика в тому, що він не впевнений, чи спадкоємці мають сплачувати старі борги, а тим паче, коли спадок перейшов юридично в другі руки?
Після таких відвідин, а приходило ще двоє після фінінспектора, не здалося сусідам дивиною, коли одного дня під дім Ізидора заїхала машина і Галина з Василем стали зносити ті речі, що їх свого часу привезла сюди.
Люди, як у день приїзду Галини, стояли на воротях і стежили пильно, чи Галина забирає тільки те, що привезла, чи дещо і з Ізидорових речей. Важко було простежити, бо машина виїжджала досвітком, можна сказати, що перед сходом сонця, до того ж шофер так квапив, що Василь з Галиною не встигали кидати у кузов клунки за клунками.
З Василем мусила попрощатися раніше, бо коли сідала в кабіну, то тільки злегка всміхнулася йому, а він помахав їй рукою, як це роблять пастухи, коли поїзд проїздить полями.
Всі знають, що Галину з села виїли її найближчі сусіди, але, як не дивно, ніхто тих сусідів не осуджує, ні за Галиною не жаліє.
Марта каже, що це ще війна приглушила людську совість, бо їй теж не жаль Галини, а тільки муляє її серце несправедливість, що хата по Ізидорові дісталася «бабиному» Василеві, правду сказати, ні за що. Якби покійний мав передчуття, що наближається його кінець, то він залишив би заповіт, і тоді хата припала б не сестрі, а тим більше — не Василеві, лиш комусь, хто вартий того…
Юрко, як тільки ковтне трохи, починає нахвалятися:
— Як зустріну, мой, Василя, то плюну в його сині бульки, бо то хлоп негоноровий. Напевно, так не діяв би ні його тато, ні дід, ні прадід.
Марчишин іншої думки: ми землю топчемо і думаємо, що їй не болить, бо дає з собою робити, що тільки людині заманеться, а вона має свій розум і серце.
— Марку, ти де нині був: на хрестинах чи заручинах?
— Нічого, нічого, ви собі говоріть своє, а я знаю своє. Скільки через наші гори, берім хоч би наше село, пройшло панів, шинкарів і всяких колоністів, а ви подивіться, ні, ви навмисне зверніть на це увагу, багато з них наша земля сприйняла на вічний спочинок. Вона їх зразу незлюбила, бо вони з самого початку осідали на ній з недобрими намірами.