Оповідання та повісті, окрушини

Вільде Ірина

А тепер, до речі, сусіди.

Якщо Василь «бабин» в неї на правах поденного робітника, то хай йому Галина платить так, як платиться сьогодні в селі поденний робітник: п'ять карбованців на руку і три рази на стіл.

Загусто?

Певна річ, що такої оплати село ніколи не знало але що діяти, коли в селі на лік немає ні одного безробітного холопа в силі віку? Якщо «бабин» найнявся в неї на рік, то треба нам, сусідам, які знали його тата і маму, перевірити, чи Галина оформила його у профспілці. Нашим обов'язком є також

попередити Галину, щоб мала на увазі, що Василь скоріше чи пізніше ожениться, і ще не знати, що то за зіллячко буде його жінка. Це на випадок, якби вона рихтувала його собі у приймаки…

Чекайте, люди, а чого це ми ломимося у відчинені ворота? Чи не розумніше буде спитати насамперед самого Василя?

Влучили хвильку, коли Галина пішла в село, спитали його щиро як свого.

— Хто ти тут, Василю?

Василь відповів так само щиро, як своїм:

— Не знаю.

— Якщо ти, сирото, не знаєш, то ми за тебе спитаємо.

Заки сусіди збирались делегацією до Галини, зона перша запросила їх до себе. Нічого іншого, тільки Василь, псяюха, доніс про їх з ним розмову!

У великій кімнаті був накритий стіл — акурат той самий, на якому лежав Ізидор, — з пляшками і закускою. Сусідам відразу впала у вічі маринована червона ротунда, якої в селі не споживають просто тому, що не достигає в нашому підсонні. Зварені натвердо, перерізані навпіл, залиті майонезом яйця нагадали чоловікам буфет і ще більше додали апетиту.

Галина посадила гостей, поналивала кожному, а сама, стоячи з чаркою в руках, попросила випити за здоров'я господаря дому.

— «Господині», — поправив Юрко, але на нього зашикали, хоч і всім здалося незвичним, чого це Галина п'є за себе саму. В наших краях не водиться такого, хіба що в Молдавії, а то інша річ.

Сусіди випили і без принуки сягнули по закуску.

— Ану, Марто, подай мені тої молдавської ротунди. Гей, жінко (Марко завжди при людях відважний), а чи то не можна зробити таких яєць дома? Може б, менше плакали, що чоловіки внаджуються до буфетів.

Галина не пила, тому й не закушувала. Стояла далі і дивилася понад головами сусідів на портрет Ізидора, якого раніше не було.

— Дійшла до мене вістка, шановні сусіди, ніби я задарма використовую працю Василя, круглого сироти.

— В нас тепер Радянська влада і ніхто чужої праці не сміє використовувати, — вискочив, як Пилип з конопель, контужений Юрко.

Та Галина, власне, йому хотіла відповісти:

— Добре кажете, сусіде Юрку. І тому мене це дуже обійшло, бо ні мій дід, ні мій тато, ніхто в нашій фамілії ніколи не лакомились на дурничку. Мене змалечку вчили, що за роботу треба платити.

Сусіди переглянулися поміж собою: таки передав, лайдак!

— А то я чула, так мої сусіди говорять, що Василь працює в мене за одні харчі. Я на це хочу сказати: поганий той господар, що наймає за самі харчі, і ніц не вартий той найнятий (от як викрутилася від слова «наймит»),

що працює за одну юшку.

Правда, правда, притакнули сусіди, тепер не воєнні роки, аби більше не вертались.

— Я йому платила ретельно за кожну днину. Він грошей не пропивав, а складав і от передучора купив у мене цю хату.

— Дай боже, жартувати, аби не хорувати, — потягнувся Марко до Галини цокатись, але та відвела свою чарку.

— Я не говорю на вітер, Марку.

Щойно тепер зауважили сусіди, що — брови в Галини зрослі на переніссі.

— Як? То… то… пра-пра… правда? — заїкається Юрко.

— Спитайте Василя.

У Мартинім серці ледве дише надія, що Василь заперечить.

— Правда, — відповідає сумирно Василь. Піт котиться йому по лиці і скапує в тарілку, над якою нахилена його голова. Сусідам видиться, що бідний Василь встромив би голову не тільки в тарілку, а занурив би її в бочку з дощівкою, аби не чути цих розмов.

— Я перепрошую, — заїкається ще дужче Юрко, але він хоче ще раз достеменно почути, чи то правда, що Василь «бабин» купив хату Ізидора?

— Правда, — з притиском повторює Галина.

— Хоч, може, то й правда, але тут щось не так.

— Що ви цим хочете сказати, Юрку?

Юрко не вміє пояснити, що він «тим хоче сказати», він тільки твердо знає, що тут «щось не так».

— Я бачив смерть, але я не бачив ще такого, щоб хтось комусь задармо дарував маєток.

— Маєте рацію, Юрку, але я не дала Василеві хати «задармо». Він заплатив мені гроші.

— А звідки Василь взяв гроші? Звідки, Василю, кажи при сусідах, мав ти такі гроші, що аж хату купити?

Замість Василя відповіла Галина:

— Я кажу, що заробив у мене…

— То виходить, що він заплатив вам, Галино, вашими грішми? Чи як?

— Не моїми, а своїми, заробленими.

Марті почало трястись підборіддя. Їй, такій завжди балакучій і співучій, важко в цій хвилині говорити, але як не розкриє свого серця, то буде ще важче.

— Я хочу сказати… я знаю лише одно… я знаю, що якби покійний робив тестамент [21] , то хтось інший дістав би цю хату, і тому маю такий жаль.

21

Заповіт.

— Мовчи, Марто, не виставляй себе на посміховище, — шепче їй до вуха Марчиха, підшморгуючи голосно носом, аби приглушити власні слова. — Буде з тебе, що голосила за ним, як за рідним чоловіком.

— Чекайте, люди, бо ми тут говоримо про все, а тільки не про найважливіше: за скільки пішла хата з пасікою, а чи, може, без?

— З пасікою.

— Отже, за скільки?

— За три з половиною тисячі.

— Цс-с-с…

Газди не дивуються ціні, бо ціна нормальна, але сумі, яку виклав Василь.