Оповідання
Шрифт:
І промовляють маленькі паненята:
– Геть Ларька, бо він забере нас у торбу!..
Ларькові робиться чогось шкода, боже, як шкода!..
І знову каже одна панянка, каже друга, і всі кажуть:
– Геть, геть, геть Ларька!
– Підбігають і штовхають його в спину маленькими кулачками.
Заплакав Ларько та й пішов до порога. Коло порога його взяв такий жаль, що він аж спинився.
– Пани!
– благає він, приклавши руку до серця,- не проганяйте мене - я не красти... я... я Христа славити прийшов,- пригадав він,- благословіть, пожалуста!
– і зводить на панів
Стоїть пан спиною до його, мовчить, і всі змовкли.
«Змилувались, благословили!» - думає Ларько і почуває, що робиться йому легше.
Поспішаючись, щоб, бува, не передумали пани, нала-годює він свою скрипку.
Стоїть Ларько у панів коло порога, грає, і одна в його думка засіла в голові: коли б тільки, коли б усю правду сказати!..
Чує Ларько, що серце його, як було вже не раз колись, із струною розмовляти починає.
«Ой щось буде...» - думає.
І от засумувала, затужила струна... знялася в грудях у Ларька гаряча хвиля, закипіло, забилося щось, стиснуло серце так, що хочеться тарахнути йому скрипкою об мур, щоб в тріски розлетілася. Його пальці впиваються в струну, смичок літає по струнах, і чує ухом Ларько, що струна говорить правду. Зсувається вага з Ларькового серця, на душі затишніше, крапельки гарячі по лиці пливуть.
Глянув Ларько на панів.
Всі повернулися до його, дивляться, немов сказати хочуть: «Так ти он який, Ларько!» І лиця в їх стають ласкаві до Ларька і смутні.
«Заждіть - ви ще не знаєте Ларька,- заждіть!»
І знов захопило дух Ларькові: вже й не чує він, чи є в його руках скрипка, чи немає. А серце затужавіло, зробилося як криця, і болить, і болить, і не перестає.
А по йому щось креше, і летять од його скалки золоті, срібні, білі... віхтями, снопами... і осяяли Ларька на всю кімнату... Стоїть, мовби в огні.
І чує він, що над ним щось тужить; не тужить - криком кричить, правду Ларькову розказує. І догадується він, що то - струна.
Підвів очі Ларько; посхилялись панночки, білими хустинками очі витирають, плачуть. Плаче стара пані, плачуть паненята. Заплакав і старий пан, головою схилившись до столу на ріг.
«Ага, пани!
– думає Ларько.- Що, п’яниця Ларько? Злодій?.. Тепер бачите, який Ларько?»
І от затужили всі, підбігають до його.
– Ой годі вже, Ларьку, годі, не грай уже!
– благають.- Ой годі, бо серце з жалю розірветься.
І дітки плачуть і благають:
– Годі вже! Годі, годі...
За руки хапають його, за смичок...
«Ні, не перестану, не перестану!» - думає собі Ларько.
– Ларьку, Ларьку!
– ясно чує він інші голоси, що гомонять усе дужче та дужче.
– Ларьку! Злазь, бо замерзнеш к сучому батькові!
– і Ларько почув, як хтось штурхає його києм у спину.
...Злазить Ларько з верби і бачить: над вербою світить місяць, а кругом степ, засипаний снігом.
Стоять якісь люди, чоловіки, жінки, діти, всі гарно зодягнені...
– Що це тобі Ларьку?.. Опам’ятайся: ось до утрені йдуть люди.
– Перехрестися, Ларьку,- гомонять кругом.
Ларько зав’язав у хустину скрипку, насунув на чоло шапку, не сказав ні слова й тихо побрів од людей у степ.
– А горенько тяженьке!
– промовляє
Люди спинилися коло верби, розмовляли й поглядали туди, де одпливала маленька самітна Ларькова тінь, в далекий степ, що яскрився дрібними зірочками.
В ХУРТОВИНУ
Молоденький чортик, що його випустили святами пожирувати, з радощів брякнувся прямо в кучугуру снігу, зарився в його головою, а ногами став таке виробляти, що зразу знялася курява, за якою не видно стало світу; потім схопився й став гасати по полю. Перескакуючи через бескеття [18] й спотикаючись по снігу, він то з вереском летів по полю наввипередки з вітром, то, розставивши лапки, нісся йому назустріч, і коли старий дідуга-вітер хапав його в обійми, підіймав угору мало не до хмар і, надувши свою полотняну сорочку, одним духом мчав його десятки гонів понад степом, чортик в’юном вертівся в його руках, верещав і заходився від реготу.
18
– Бескеття - круті урвища, провалля.
Взявшись у боки руками й стиха посвистуючи, він навшпиньках подався до шляху, де їхали сани, догнав їх і вчепився на задок.
У санях сиділи дві закутані, запорошені снігом постаті.
Чортик боком схилив до їх ухо й слухає.
Македонський старшина Василь Миронович, схилившись над головою писаря Антона Агафоновича, казав йому щось на ухо, намагаючись пересилити хугу.
Василь Миронович, чоловік смирний і побожний, під чаркою дуже любив говорити за що-небудь божественне, і давненько вже намагався втягнути в таку розмову писаря, аж той або пускав з язика чорта, або зовсім мовчав.
– Хіба ж не так я кажу?
– питався у його старшина.
Той тільки щось собі замурчав.
Втерявши надію як-небудь розворушити сусіда, старшина зітхнув, покивав головою й став виймати люльку. Дістав коробочку із сірниками і, щільно затуляючись долонями, став закурювати.
Щось дмухнуло під самим носом у старшини - сірник погас... другий, третій...
Писар заворушився, кашлянув і хрипким голосом промовив:
– Н-не закурите.
– Закурю, Антоне Агафоновичу, закурю!
– веселенько одповів старшина, радіючи, що писар заговорив-таки.
– Ні, не закурите... Бачте, вже чотири сірники стратили... о, п’ять, шість, сім...- лічив писар.
– Що за чудасія!
– здивувався старшина: сірники гасилися один за одним, навіть не розгорівшись.
Затулився, як можна найщільніше, тернув - знов погас.
– Гм!.. Так ніби який дідько навмисне гасить,- аж назад озирнувся. Одхилився в другий бік, витер...
– Десять!
– промовив писар.- Я ж казав, що не закурите... одинадцять... дванадцять...
– Антоне Агафоновичу!
– лагідненько промовив старшина.- Це через те, що ви лічите: ось не лічіть - зразу закурю.