Оповідання
Шрифт:
– А то що - ви мене добру навчите?
– перебила її Устина.- Годі вже: довели он одну до розуму. Навчали вас покійний тато, та мало: треба було бити, треба було катувати, духу з вас прислухаючись!
– Оченята огнем загорілись,
– Цить! Довго ще ти будеш?
– грізно крикнула на неї мати.- Шкуру на тобі спущу!
– подивилась грізними, злими очима.- Бач, яка стара зробилася! Спать іди!
Устя схилилась на стіл і замовкла. Мати з Маринею, нахиляючись до вікна, лічили срібні гроші, що вив’язала Мариня з подолу сорочки. Мова материна стала тихенька й ласкава.
Устина зітхнула й притихла.
Мати й дочка уляглися поруч на
Мати підвела голову і повернулась до Усті.
– Лягай спати - чого манячиш, як привид?
Устя мовчала. Може, й не чула. На полу зашепотіли ще тихіше. Мариня розказувала матері, видимо, щось веселе - часом обидві сміялися, уткнувшись у подушку. Устина задумалась. Суворо насуплені її оченята почали прояснятися знову. Думкою полинула вона з рідної хати. І мріється їй: в клас ввіходить він - той, хто ніколи не виходить у неї з голови, вчитель. Милий, знакомий голос, добре зучена хода... школярі лекцій не знають, і він стає смутний... Ось він виходить на перемінку. Тоді встане одна дівчинка - худенька, в ластовиннячках, в убогій спідничині,- дожене його і соромливо подасть пучок синіх волошок. То вона, Устина. Він і осміхнеться, подякує... Він же так любить їх, бо сама вона бачила, як цілий день носив він у петельці дві квіточки. Подумає: і в драному дівчина, й учиться не дуже добре, а, мабуть, любить мене більше за всіх...
«А як довідається, що сестра моя - Мариня?..- В Усті похололо на серці,- ух, як соромно буде, як боляче!
– Міцно заплющила очі й закусила губу; стало гаряче в щоки, в уха.
– Господи, зроби так, щоб він не довідався про це ніколи, ніколи!..» - подумала вона.
«А як дознається?.. Ну що ж,- я тоді розкажу йому по правді все, все...- Устина обгорнула рукою волошки, схилилась, і сльозинка викотилася у неї з очей. Задумалася й потім зразу кинулась.- Мариня теж згадує щось про вчителя... Яке їй діло до його?!» - прищулилась, прислухалась... Щось стукнуло в голову, огонь пішов по тілі, і вона миттю зірвалася з місця.
– Брешеш, брешеш, паплюго!
– крикнула вона на всю хату.- Хіба я не знаю, де ти була?.. Ти з прикажчиками в якономії по бур’янах таскалась, а вчитель тебе на поріг не пустить!
Мати й дочка обірвали розмову.
– Чого ти репетуєш, дурна!
– обізвалася мати.- Ну, зайшла до вчителя, книжечки почитати, та хіба це що?.. Тобі ж завтра рано до школи йти - лягай спати,- ласкаво додала вона,- а завтра встанеш раненько та наламаєш ще на городі бузочку вчителеві.
Устя душею почула страшну для неї правду. Почуття сорому, якого не вимовити словами, немов полум’ям опалило всю її душу, і дівчині хотілося завищати од болю. «А як же мені в школу тепер, як у вічі дивитися?» - промайнула думка. Навіть острах узяв дівчину перед цим. «Ні, ні... нізащо в світі... Ніколи очі мої більш не бачитимуть його... Буде йти улицею - за тин сховаюся, городами обійду»,- зразу подумала вона. І в одну хвилину побила, поламала, порвала в себе все те, що зв’язувало її з школою і з учителем. Тоді тільки став проходити той острах перед невимовним соромом - соромом за себе, за вчителя, за сестру, що несподіваною бурею пролетів по дитячій душі...
Затихло в хаті. Мати й дочка давно сплять, висвистуючи наперебій, немов у сопілки. Місяць зайшов десь за хату, і в хаті притемніло. Устина зв’язує в узлик свої сорочки, спідниці, всяке збіжжя. Завтра, як зійде сонце, вона піде з свого села,- туди, де немає ні матері, ні вчителя, ні Марині, піде
«Буду робить, буду годить, то і в чужих людей не загину»,- думає вона, і личко її стає поважне, суворе.
Глянула на вікно, де стояли волошки: з такою охотою перед заходом сонця по одній квіточці зривала вона ці синенькі волошки, вишукуючи найкращі, найповніші з них,- тепер стоять далекі, нікому не потрібні...
Вийняла з води й недбайливо шпурнула до порога.
1911
СВЕКОР
Тими сірими великими очима, що суворо оглядали всякого з-під великого чола, тією поважною ходою Василько завжди викликав усмішку в дорослих. Коли б хто почув, як, було, гукне він улітку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав би, що то гримає старий, бородатий Микита-чабан, а не малий Василько, якому тільки цеї весни пошили штани.
Дома Василько часом як почне «старувати», то всі тільки дивуються!
За обідом нехай тільки хто покришить хлібом на столі або розіллє борщ з ложки,- Василько так і гукне, чи то буде свій, чи чужий: «А нащо так накришувати та наляпувати!» Або забуде хто шапку в хаті зняти,- він зразу видереться на лаву або на ослін, підбереться, скине шапку й пучкою на образи покаже, мовлячи суворо: «Он бач, що там таке!»
Не вподобається йому що-небудь - зараз на піч, укриється рядном і почне звідтіль вичитувати та всі непорядки в хазяйстві перебирати: і те в нас недобре, і те не так, як у людей, ведеться!
Батько, було, слухає, а потім і скаже:
– Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..
Отакий Василько. Недурно всі в сім’ї взивали його свекром.
Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити під піч, де в його було сховане в куточку з деяких цяцьок ціле хазяйство. Часом з ранку до самого обіду сидить там, цяцьками бавиться, щось до їх бубонить собі.
– Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився,- каже йому одного разу мати,- тебе он женити пора, а ти раз у раз шмаруєшся попід піччю.
– Ну, так і женіть, коли пора!
– озвався з-під печі Василько.
– От такої!..- сміється, дивуючись, мати.- А до школи ходити вже й не хочеш?
– Що мені та школа - хліба дасть?
– старує десь у куточку Василько, перекладаючи бляшки та стекольця.
Увечері до хати посходилась уся сім’я: батько, мати, два старших брати, сестра-дівка. Після вечері батько сів край столу, схилився на руку, глянув на матір, на діти та й промовляє:
– Хай його батько стеряється!.. Не хочу вже робити: ось і ноги подерев’яніли, спину ломить, руки болять,- старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити котрого-небудь з хлопців та й хазяйство з рук передати. Нехай хазяйнують молоді, а нам вже з старою й одпочити можна!
Василько сидить на полу коло вікна, немов дивиться на місяць, як він срібні свої ріжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставляє, щоб почути батькову мову.
– Тільки котрого б нам з трьох женити?
– міркує батько далі.- Миколі он на осінь у москалі треба йти, Петро не скінчив ще науки своєї... хіба Василь? Він же й до хазяйства більше має охоти, ніж до вчення.
Василько спідлоба поглянув на батька й знову дивиться у вікно, немовби не про його й річ...
– То як ти скажеш, Василю?
– вдався вже до його батько.- Тебе будемо женити, чи, може, пождемо, поки Петро школу скінчить?