Оповідання
Шрифт:
Далі попечителька писала, що тепер їй незручно зустрічатися з цим учителем, і прохала інспектора перевести його як можна далі з вишнівської школи.
– Ну, тепер зрозуміли?
– звернувся інспектор до Малинки.
По тому, як зашарілося лице у Малинки й як закліпали його очі, можна було бачити, що він зрозумів.
– Тепер я мушу вас звідсіль перевести - розумієте: мушу!
– казав інспектор.- Попечителька дає гроші на школу, має велику руку в земстві,- і я не можу не вволити її прохання.
Ну, та ви дуже не горюйте,- казав він трохи згодом.-
Інспектор глянув на простувате лице Малинки.
– Вам самим буде там спокійніше. Там і візитів вам не буде кому робити. Я сам трохи помилився, посилаючи вас у Вишнівку,- добавив він стиха,- сюди треба тертого хлопця, чистячка, щоб умів ладити з панами, а ця пані, до всього, ще й з дуринкою трохи...
Вийшовши од інспектора, Малинка спинився за брамою й, чухаючи потилицю, довго дивився на передки своїх черевиків.
ВОЛОШКИ
Глибоко увійшли в стіни маленькі вікна. Крізь мутні шибки тихою задумою пробивається синє боязке проміння, білою хусткою впало додолу й на стіл, на сивий килим. Із затінку над столом посхилялися сумні образи в сухих гвоздиках, у любистку та м’яті. На столі з-під рушника виглядає житній хліб, дерев’яна сільничка, а рядом з ними темніє пучок свіжих кучерявих польових волошок. Тихо в хаті. На полу коло напільного віконця спить мати. Коло печі під благенькою рядниною лежить на долівці дівчинка Устина.
Пізно вже, а їй не спиться. Вовтузиться, розкривається, тоненькі рученята за голову закидає, водить розплющеними очима по хатній прозорій темряві і щось вимарює собі. То соромливо всміхається, то мрійно зведе перед собою засмучені очі й шепоче щось губами. Відразу здерла з себе ряднину, проворненько схопилася й побігла до столу. Схилилася над волошками і стала квітку до квітки чепурненько складати в букет. Далі пішла до дверей, заторохтіла горщиками, водою заплюскотіла.
Мати на полу перестала сопти, підвела з подушки голову.
– Що ти там пораєшся?
– промовила вона хрипко.
– Та нічого... спіть собі!
– тихо одмовила дівчинка.
– Вечеряти вдруге збираєшся, чи що?
– допитувалась мати.
– Та нічого - кажу ж вам!
– нетерпляче заспокоювала її дівчинка.- Волошки поставила в воду, щоб не зів’яли до ранку,- сказала спокійно далі.
Мати позіхнула.
– Возиться з ними, немов справді з чим путнім. Спала б краще.
Устина мовчала.
– Що ж, хоч десять копійок дасть тобі за них?
– ліниво спитала мати, протираючи рукою очі.
– А... одчепіться!
– здвигнула плечем Устина.- Вам усе б тільки гроші та гроші!..
– А що ж - хіба ото даром стільки лазила та ячмінь толочила! Хоч він твій учитель, та за те ж йому гроші платять... Хай і він платить.
– Не ваше діло!
– грубо одрізала дівчина.
– Ну, ну! Ти не дуже мені... а то будуть у помийниці твої волошки!
– посварилася мати.
– Аякже...- спокійно одмовила Устина.
Мати замовкла, голосно
Сині волошки проти місяця ще більше синіли, затуляючи собою мало не все вікно. Волохата тінь од їх упала на стіл. Немов аж потемнішало в хаті од їх, покращало... А за ними видко через вікно місяць у далекому небі; до його боязко крадуться волохаті з білими крайками хмаринки, немов рибки на огонь плинуть...
Очі склепаються...
– А-ги!.. Держи!.. Лови!..- зчинився галас під хатою. Затюкали, заверещали, ногами затупотіли. Затріщав тин на городі, щось шугнуло в гудину, зашуміло зеленням і бігло до дверей. За ним - свист, регіт...
Устина кинулася, як метіль, до вікна.
– Мамо! Мамо!
– швиденько, крізь сльози, стала вона будити матір.- Мамо! Ось просніться!
– А що там?
– жахнулася зо сну мати.
– Не чуєте?.. Здається, знову парубки впіймали Мари-ню!
– з болем промовила Устина й заплакала.
Заторигало щось сінешніми дверима - сильно, нетерпляче.
Мати зірвалася з постелі і в сорочці, з розпущеною косою, як молода, метнулася в сіни.
Заторохтів засов, зарипіли двері, потім знову хряснули, зачинились. Знову грюкнув засов, аж завищав. Схлипуючи й важко дихаючи, в хату вбігла дівчина, розпатлана, розхристана; спідниця зсунулася із стану й волочилась по долівці, крізь розпанаханий рукав сорочки світить голе тіло. Слідом за нею - мати. Під хатою загомоніли парубочі голоси... регіт, непотрібні слова... Щось скілько разів торигнуло дверима. І мати й дочка видерлись на піл, рядком прищулились до вікна, пильно і мовчки вдивлялися на двір. Устя стояла в кутку коло печі, ламала руки й тремтіла. В хаті - немов вимерли всі... Гомін з-під хати одходив далі, тихішав, потім зовсім не стало його чути. Тоді обидві злізли з полу.
– А, бодай ви головою понакладали, бузовіри прокляті, анахтеми, погибелі на вас немає!
– почала клясти мати, звертаючись до вікна.
Мариня тим часом поправляла косу, одежу на собі.
– Побили?
– звернулась до неї мати.
– Не били. Спідницю, здається, розірвали. Насилу вирвалась: хотіли, мугиряки, косу одрізати,- вже спокійно розповідала Мариня.
– Коли б таки остригли, коли б дав бог!
– промовила Устина, зціплюючи рученята.- Бо доки вже будеш ходити, доки будеш страмити...
Сльози знову забриніли в її голосі.
– А тобі яке діло?
– злісно звернулась до неї сестра.- Ти краща, то й мовчи. Побачимо, що з тебе ще вийде!
– додала вона, розв’язуючи зубами узол у подолі сорочки.
– Через тебе, ледацюго, може, й мене люди заплюють. Скажуть: одного батька діти, то й робитимуть однаково... Бодай тебе саму під шум понесло, як ти мою долю живцем у воді топиш!..
– І що воно шкабарчить там, вилупок!
– розсердилася мати.- Ходить по хатах, слухає, де хто що плеще язиком, та й собі тієї ж...