Орлі, син Орлика
Шрифт:
– Що ж цікавить Вашу Величність насамперед: мої університетські успіхи чи стан справ моїх близьких?
– І те, й інше, – посміхнувся король. – Я давненько не бачив не тільки вашу матусю, але й батька, мого хороброго приятеля Філіппа Орлика. То як їм тут живеться?
– Але ж Ваша Величносте! Не кажучи про те, що мій шляхетний батько постійно перебуває у роз'їздах, опікуючись справою повернення козацтва на рідну Украйну… Отже, батька я не бачив понад рік… мабуть, як і Ваша Величність…
– То й що?
– Окрім того,
– Ну, а мені навіть листів не пишуть! – знизав плечима король. – Тому розповідайте, юначе, розповідайте швидше і не змушуйте мене чекати занадто довго, адже я – сама увага…
Довелося розповідати. Його Величність Карл слухав уважно, не перериваючи, тільки час від часу обмінювався багатозначущими поглядами з канцлером Міллерном – як помітив Григорій, коли йшлося про справи гетьмана Орлика і козаків-вигнанців.
Коли у невимушеній бесіді спливло хвилин двадцять, Григорій вирішив, що пора пускати в хід неоковирний «сюрприз». 3 розповіді про родину він непомітно перейшов до загальної оцінки політичних розкладів у Європі та подальших перспектив ведення Північної війни, а від цього – до тонкощів вивчення в університеті військової справи, тож, емоційно змахнувши руками, відпустив два добряче зомлілі пальці лівої руки. Розірвана манжета, яку ніщо вже не утримувало, розгорнулася на кшталт білого капітулянтського прапора. На обличчі канцлера Міллерна з'явився такий вираз, немовби він розжував жменю гіркого перцю.
– О-о-о, юначе! А це що таке? – Король миттю пожвавішав і вказав на розірвану манжету.
– Де? – Григорій прослідкував за поглядом Його Величності, а коли «побачив» пошкоджений одяг, спробував зобразити на обличчі суміш прикрого здивування і засмучення. Схоже, це йому цілковито вдалося, оскільки Карл невдоволено процідив крізь зуби, зі шляхетної латини миттю перейшовши назад на шведську:
– Отак от ви, юначе, приготувалися до настільки важливого візиту?!
Кинувши короткий погляд на Міллерна (здавалося, канцлер готовий був непристойно лаятися), Григорій напружив м'язи нижньої щелепи (від чого вона дрібно-дрібно затремтіла), притримав подих і немовби через силу пробелькотав:
– Вибачте, Ваша Величносте, я ж ненавмисно… Себто вона ненавмисно…
– Хто – вона?!
– Манжета…
Різкими гарячкуватими рухами юнак почав заправляти розірвану манжету в рукав камзола.
– До чого тут вона?! – обурився Карл. – Ваша сорочка – то всього лише ваша річ, за стан якої відповідає її господар!
– Вибачте, Ваша Величносте!..
– Ох, юначе, юначе! Тільки-но ви мені почали подобатися, як раптом…
Карл роздратовано ляпнув долонею по коліну й запитав:
– Ну, поясніть, будь ласка, у вас що, нема більш пристойної сорочки, ніж оце лахміття, що
– Ваша Величність можуть не повірити… проте це моя найліпша, найновіша сорочка, клянуся честю! – запально скрикнув Григорій. То була чистісінька правда. За винятком лише однієї деталі: звісно, юнак не міг сказати, що вранці власноруч розірвав ліву манжету, а потім акуратно сколов її шпилькою, аби пошкодження не виявилося завчасно – лише у потрібний момент аудієнції.
– Справді?! Хм-м-м-м!..
Карл несподівано замислився, потім мовив:
– Але ж якщо у молодого гетьманича, найстаршого сина провідника козацької нації гетьмана Орлика, немає більш пристойної сорочки у такий важливий день, як…
Після цих слів у тронній залі запанувала важка тиша. Король свердлив юнака прискіпливим поглядом. Канцлер дивився на нього, немовби на троянду, що її ярмарковий штукар витягнув із шовкової хустини. Григорій зробив кам'яне обличчя і майже не дихав.
– Скажіть чесно, юначе, який стан справ у вашої шляхетної родини? – мовив нарешті Карл. – Тільки не повторюйте вкотре, що у вас усе добре…
– Не знаю, що й відповісти Вашій Величності, – чесно зізнався юнак. – Можу лише повторити, що сам не бачив добру мою матінку, братів та сестер уже декілька місяців. А щодо манжети… Повірте, Ваша Величносте, ще вчора вона була цілою-цілісінькою…
(Між іншим, то була чистісінька правда!)
– …І ще можете повірити, що це – найновіший, найліпший мій одяг! Просто я гадаю, коли Ваша Величність перебували у затяжних походах, то теж носили один і той самий мундир протягом багатьох днів і місяців.
– Чорт забирай! – не витримав король. – Щодо мундира на війні, то ви, гетьманичу, таки маєте рацію! Але ж ви зараз не на війні!.. До того ж, ваша добра матінка могла би прислати вам грошей!..
– Перепрошую, Ваша Величносте, але доки козаки перебувають у вигнанні, вважайте, наша війна проти московського царя Петра триває, – тепер Григорій говорив, гордовито задерши підборіддя. – Що ж до грошей від матері… Перепрошую, Ваша Величносте, але навіть ризикуючи впасти у немилість перед всемогутнім Карлом Шведським, я не грабуватиму свою родину. Зайвого шеляга з них не візьму! Най краще братам і сестрам перепаде. Отак…
Знов у залі забриніла напружена тиша. Здавалося, ніби всі необхідні слова вже сказані. Проте Григорій подумки благав: «Нумо, Ваша Величносте, згадайте про громаду! Ну, будь ласка, згадайте!..» – адже це був би дуже, дуже доречний останній штрих.
Хтозна, стає думка матеріальною, або ж усе це дурнуваті вигадки… Проте по деякому мовчанні король мовив тихо й повільно:
– Гаразд, юначе, облишимо родину… Але хіба решта козаків не здатна підтримати свого ватажка і його сім'ю?
Шаленим зусиллям волі юнак утримав на обличчі той-таки закам'янілий вираз, коли відповідав: