Осінні новели
Шрифт:
І зразу, мов сполохавшись:
– Ух!..
Спалахнула, закрилась руками і пурхнула од мене, як птах.
«Чи не чортеня?» - відразу, мов вітром, понесло мене за нею.
Впіймав за плечі, повертаю:
– Ану ж скажи мені те «гарне»!
Вона одхиляє лице од мене, як од огню, дивитись не хоче, тільки й мови:
– Ой-ой-ой...
Хилиться додолу, як п’яна.
Бачу - не скаже вона тепер мені ні одного слова.
А на задвірку стали на розмову матері.
– Оце, сусідо, маю на вас серце,- скаржиться жартом
– Хай наговориться, бо вже скоро не буде ходити,- зітхає моя мати.
Мотря стоїть уже в себе за лісою, визирає з-під малини. Лице палає, сміливе, отряхувате, а чорні оченята як не випалять.
Дивляться на мене, допитуються без слів:
«Так вийдеш? Гляди ж!..»
Такою й одбилась вона в моєму пам’ятку назавжди.
Не згадаю тепер, через що саме, тільки того вечора до перелазу я не виходив. Так і поїхав, не почувши од неї того «гарного».
Не довелося мені бачитись із нею в житті - шляхи наші пішли різно, проте вона несподівано виринала в пам’ятку через довгі роки і виринала не раз, випливала дедалі зіркою все яснішою й яснішою і линула од мене все далі й далі!..
Незабаром після того, як поїхав я вчитись, Мотря надіслала мені в школу листа.
Пише свої каракульки так щиро, старанно і просить-просить, щоб не сміявся я з їх:
Поділяється зо мною радісною звісткою: вона теж думає вийти в люди - вблагала матір пустить в город до дядька. І, боже, скільки нових надій заворушилось у дівчини! Радиться зо мною, у всьому щиро признається, як братові. А в кінці листа пише: «Тепер не жалкую, що не сказала отоді тобі «щось гарне». Краще підожду, а як те збудеться, що я надумала, отоді скажу. А то що ж? Я - дурна, ти учений - яка з нас пара?»
...Бідна дівчина - як вона кохає, як вона береже оте своє «щось гарне»! І стало мені шкода, що я давно вже забув і про неї, і про її гарне.
А як ліг увечері спати - довго увижалось мені: виглядає між деревом небо - темне-темне, аж чорне, а по йому дужою рукою розсіяв хтось срібні скалки, так вони і влипли до темного оксамиту - і горять-горять, аж міняться. Таке було небо вечорами на нашому кутку. Сплять усі, повечерявши. Поховались хати між деревами. Дворики маленькі, уличка вузенька, дерева високі та гіллясті. Сумно тоді одному й боязко.
А вона сидить на перелазі сама, чорними жучками позирає на зорі, дожидає.
А як стало пізно, помалу пішла до хати.
Коло дверей зітхнула: кому я потрібна, дурна така дівчина...
І ворушиться в мені перший жаль.
І чому було, чому не прийти?..
Треба буде написать... Може, й справді щось із неї буде!
Треба... заховав десь листа - тільки його й бачив...
Минуло чимало років - і крила поважчали: не зносять уже так
І пісні не ті, і думки не ті, не та уже й мова...
Їдемо якось з товаришами із свого села, либонь, різдвяними святами.
На узловій станції наш поїзд мав чимало стояти, і ми, вийшовши з вагона, розбились якось між людьми.
Я здибав знакомого й загомонівся.
Смиче мене щось за рукав - озираюсь: стоїть один із товаришів, задиханий, чогось радий.
– Ходім швидше - кличе тебе Мотря!
– Яка Мотря?
– Та твоя ж сусідка! Пам’ятаєш, що ходила до тебе в комору?
Блиснули передо мною чорні очі, давні, знайомі, і я відразу все пригадав.
Поспішаємо.
– Наказала привести тебе, хоч би там що,- нашвидку розказує дорогою товариш,- вона їде курським поїздом. Така стала, що насилу впізнав.
Ідемо з Марком по платформі,- розказує далі,- коли назустріч - панянка з ридикюльчиком, поспішає до вагона. Чорноока, струнка, смуглява, як циганча. «Десь я немов бачив її!» - думаю. Глянь, а Марко вже навперейми їй осміхається...
Б’ється в мене серце - ох, коли б не спізнитись!
– Служить де чи додому їде?
– питаю.
– Не розпитав до ладу - десь у друкарні коло свого дядька. Казала про якісь курси, про якогось студента, що готує її на ті курси...
Свистить паровоз.
– Швидше!
Крутимось поміж якимись закоулками, поміж вагонами.
До нас наближався поміж людьми Марко. Очі радісно одсвічують, а на лиці жаль.
– Е, опізнились, а дуже хотіла бачити - все позирала на станцію. Обіщала сказати тобі «щось гарне», та так і поїхала. Я вже допитувався, що саме, казав, що тобі передам - не сказала. Каже: «Може, доведеться колись побачитись, тоді сама скажу».
Мене мов хто пучками крутнув за серце, хотілось побігти слідком за поїздом.
А товариші розказували про неї нове й нове і кололи в серце новими шпильками.
Мабуть, читала й чула багато, та, видно, й бачила у світі дечого чимало. Проте більше мені кажуть про неї не стільки ж слова товаришів, як їхні очі - зачаровані, задивовані, блискучі, в яких миготів мені чарівний образ, мов живий.
Товариші поговорили ще трохи у вагоні й забули, повернулися до своїх турбот, а в мене ще довго щеміло в грудях.
Тішу себе думкою: напишу додому, довідаюсь, де живе вона, будемо мінятися листами, а схочу, то й туди поїду - хто мене вдержить!
– поїду, побачу і знову почую «щось гарне».
Де там!! Минуло три дні - все це однесло водою, потонуло в безодні, а знову вирине тільки тоді, як зжене хвиля два маленькі човни серед широкого моря.
А чи зжене - не вгадаєш....
Мури, мури, грати, кайдани, рушниці, замки...
Золоті надії, дитячі химери - розбило, розвіяло, як грім пір’я. Кинуло за високі стіни, між темні вікна.